Читати книгу - "Чекаючи на Боджанґлза"

— Вам варто спробувати фізкультуру, Маргаритко, запевняю, це дуже весело, ще й самопочуття покращує!

На це моя матір, котра, висолопивши язика та примруживши одне око, саме намагалася дістати оливку з келиха мартіні за допомогою зубочистки, увінчаної мініатюрною парасолькою, відповідала таке:

— Вам, Жорже, просто треба спробувати пити апельсиновий сік замість джин-тоніка, тоді спорт видаватиметься не таким смішним! А ще, будьте ласкаві, припиніть називати мене Маргариткою, придумайте якесь нове ім’я, а то я замукаю, як теличка!

Я так і не зрозумів, чому мій батько ніколи не називав матір одним іменем довше, ніж два дні поспіль. Деякі імена зникали навіть раніше, і мама дуже тішилася цій звичці, тож щоранку на кухні я бачив, як вона п’є каву чи сидить, підперши підборіддя рукою, та весело стежить за батьком в очікуванні на вердикт.

— О ні, ви не можете так зі мною вчинити! Тільки не Рене, тільки не сьогодні! До нас же ввечері прийдуть гості! — вибухала вона, повертаючи голову до дзеркала, аби привітати гримасою нову Рене, урочистим виразом обличчя — нову Жозефіну, надутими щоками — нову Марілу.

— До того ж у мене в шафі немає нічого годящого для Рене.

Щороку один день на рік вона носила те саме ім’я. 15 лютого вона називалася Жоржеттою. І не через те, що це було її справжнє ім’я, а через те, що після Дня святого Валентина наставав День святої Жоржетти. Перспектива вечеряти разом із натовпом силуваних любовей на замовлення батькам не видавалася надто романтичною. Саме тому щороку вони відзначали День святої Жоржетти, насолоджуючись порожнім рестораном, де обслуговували тільки їх самих. У кожному разі, Тато вважав, що романтичне свято може називатися тільки жіночим іменем.

— Зарезервуйте нам найкращий столик на ім’я Жоржетти та Жоржа, будь ласка. Скажіть, а у вас правда вже закінчилися ті жахливі тістечка у формі серця? Правда? Слава Богу! — казав він, бронюючи столик у якомусь розкішному ресторані.

Для них День святої Жоржетти точно не був святом одноразової любові.

Після всієї тієї історії з гаражами батькові вже не треба було вставати і йти заробляти гроші, аби нас прогодувати, тож він почав писати книжки. Весь час і багато. Він сидів за великим письмовим столом, перед ним лежав аркуш, на якому він писав і, пишучи, сміявся, писав те, що його смішило. В процесі він набивав люльку, попільничка поволі заповнювалась попелом, кімната заповнювалась димом, а папір — виведеними чорнилом словами. Єдине, що ставало порожнім, — це чашки кави та пляшки зі змішаними рідинами. А ще відповідь видавців була незмінною: «Чудово написане, смішне, але не тримається купи, тут не ясно, де голова, а де хвіст». Аби розрадити його від усіх відмов, матір говорила:

— Я щось і не чула ніколи про книжки, у яких би були голова чи хвіст!

І ми багато сміялися.

Про неї батько казав, що вона на «ти» із зірками, мені було дивно таке чути, бо Мама всім «викала», навіть мені. Також матір була на «ви» з панною з Нумідії, елегантною та дивовижною птахою, що жила в нашій квартирі, прогулюючись і згинаючи довгу чорну шию. В неї був білий чубчик і яскраво-червоні очі, її ще в своєму минулому житті привезли батьки з подорожі сам не знаю куди. Ми називали її «Мадемуазель Надмірність», бо вона не була придатною ні до чого, крім голосного безпричинного крику та гівенця на паркеті, а ще приходила будити мене вночі, стукаючи в двері моєї спальні оранжево-оливковим дзьобом. Ця Мадемуазель нагадувала історії мого батька, бо спала стоячи, заховавши голову під крило. В дитинстві я часто намагався зробити так само, але це було дуже складно. Мадемуазель обожнювала, коли мама прилягала на канапі та читала, цілими годинами гладячи пташці голову. Мадемуазель любила читання, як і всі мудрі птахи. Якось матір, збираючись за покупками, придумала взяти Мадемуазель Надмірність разом зі собою до міста; для поїздки вона позичила їй гарний разок перлів, от тільки Мадемуазель злякалася людей, а люди злякалися Мадемуазель, яка кричала голосно, як ніколи. Якась старша пані з таксою навіть сказала, що нелюдяно та небезпечно вигулювати тротуарами пташку на повідку.

— Шерсть, а чи пір’я, яка різниця! Мадемуазель ніколи не кусалася, та й взагалі я думаю, що вона елегантніша за ваш пухнастий кавалок на лапках! Мадемуазель, ходімо додому, бо ці індивіди справді аж надто пересічні та грубі.

Матір повернулася додому в дійсно поганому настрої та, як завжди робила в такому стані, пішла до батька, аби все детально йому розповісти. І вона знову повеселішала тільки після того, як закінчила свою історію. Мама часто нервувала, але це ніколи не тривало довго, бо голос мого батька був для неї добрим заспокійливим. Решту часу вона всім захоплювалася, вважаючи дуже веселим те, як рухається світ, тож рухалася за ним слідом, ще й підстрибувала. До мене вона ставилась і не як до дорослого, і не як до дитини, а радше як до героя якогось роману. Роману, який вона сильно та ніжно любила і в який пірнала