Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Малишев Олександр Олегович, науковий співробітник відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, кандидат юридичних наук (підрозділ 7.1);

Музика Ірина Володимирівна, старший науковий співробітник відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, кандидат юридичних наук, доцент (підрозділи 10.4-10.7);

Окіпнюк Володимир Тарасович, завідувач кафедри теорії та історії держави і права Національної академії Служби безпеки України (Київ), кандидат юридичних наук, доцент (підрозділ 10.2);

Ромінський Євген Вікторович, науковий співробітник відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корейского НАН України (розділ 3);

Самойленко Олена Олександрівна, старший науковий співробітник відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник (підрозділ 7.2);

Сірий Микола Іванович, старший науковий співробітник відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник (розділ 11);

Ходаківський Михайло Дмитрович, старший науковий співробітник відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, кандидат політичних наук (підрозділ 1.2).

Худояр Леся Вікторівна, провідний інженер відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України (розділ 5, науково-допоміжна робота).

У монографії також використано матеріали з історії судової влади в Угорщині (підрозділи 8.4 і 8.5), які надали професор Інституту правових наук Центру суспільних наук Угорської академії наук, доктор Іван Холас та старший науковий співробітник відділу міжнародного права та порівняльного правознавства, кандидат юридичних наук Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України Михайло Михайлович Товт. А молодший науковий співробітник відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, кандидат юридичних наук Арсен Володимирович Макарчук підготував фрагмент щодо діяльності військових судів держав Четверного Союзу на території України (частину підрозділу 9.8).

Автори висловлюють глибоку вдячність рецензентам монографії, а також багатьом архівним та бібліотечним працівникам, без допомоги яких ця праця не змогла би побачити світ.

Правосуддя з позицій філософії права пропонується розглядати як категорію, що відображає судове здійснення ідеї права. Ідея права в найширшому розумінні — це системне уявлення про те явище, яке позначається як «право», конкретизоване за допомогою певного праворозуміння, відповідної концепції права.

Як зазначав професор П. М. Рабінович, «категорія праворозуміння є відображенням у людській свідомості за посередництвом поняття “право” того явища, яке є корисним для задоволення потреб існування й розвитку суб’єкта»[3]. Праворозуміння змістовно розкривається на основі спеціальних уявлень: правових теорій, доктрин, понять. У контексті правосуддя, поряд із традиційним розрізненням праворозуміння за підходами, доцільно вирізняти й праворозуміння за сферами діяльності. В цьому зв’язку тематично виокремлюється судове праворозуміння — уявлення про право, сформоване в процесі судової діяльності, зокрема судового правозастосування. Можна також розрізняти праворозуміння за суб’єктами (судове праворозуміння судді, адвоката, прокурора, присяжних та ін.). Функціонально судове праворозуміння конкретизується через судове тлумачення. Оскільки зазначені підходи до праворозуміння змістовно різняться, допустимим є висновок про те, що правосуддя — це сфера дії та поєднання різних підходів до праворозуміння.

Традиційно юснатуралізм і юридичний позитивізм вважаються панівними праворозуміннями. Інтерпретивізм позиціонується як «третій шлях» між теорією природного права та юридичним позитивізмом. Під інтерпретивізмом також розуміють європейську юридичну герменевтику. Його головні положення полягають у тому, що право є не певною сукупністю даних, правил чи фактів, а тим, що юристи мають на меті витлумачити чи отримати у власній юридичній діяльності. Крім того, не проводиться розмежування між правом і моральністю. Водночас уявляється, що право не є іманентним природі, а правові цінності та принципи існують не незалежно. Перше уявлення протиставляє інтерпретивізм юридичному позитивізму, друге — теорії природного права.

У судовій діяльності за умов інтерпретивізму «розмиваються» кордони праворозумінь, унаслідок чого і виникають колізії між ними. Все це відбувається у світлі пошуку рішення — як оптимального для сторін, законного чи правомірного — згідно з чинним правом, так і справедливого — відповідно до уявлень про справедливість як ідею права та ідею правосуддя. По суті, не лише юридична герменевтика стає методологією здійснення правосуддя, а й здійснення правосуддя стає методологією пошуку та реалізації права.

Справедливість — змістовна категорія правосуддя. Загалом же справедливість — філософська, соціально-етична та морально-правова категорія, один із основних принципів права (звідси — розуміння права як мистецтва добра та справедливості). Прийнято розрізняти три основні види справедливості: зрівняльну, що передбачає досягнення максимальної рівності прав і можливостей; розподільчу, яка спрямована на подолання диспропорцій у розподілі матеріальних і духовних благ, виходячи з природно-правової рівності людей, але з урахуванням заслуг конкретної людини перед суспільством; та відплатну, що поширюється на сферу покарань за правопорушення і злочини. Справедливість — один із найважливіших принципів у правозастосовній, зокрема судовій, діяльності. Латинською мовою поняття справедливість позначалося терміном justitia (юстиція). У кримінальному процесі справедливість означає обов’язок відповідних органів встановити об’єктивну істину у справі, забезпечити законні права та інтереси учасників кримінального процесу. У правосудді загалом справедливість постає як смисл, мета (домогтися справедливості означає здійснити правосуддя) і критерій змісту судочинства як форми здійснення правосуддя (звідси — справедливий судовий розгляд (процес), правосуддя як справедливе судочинство).

Зазначимо, що між словами право і справедливість існує етимологічний зв’язок, який доводиться як в (українському) мовознавстві, так і в правознавстві. Так, в українському мовознавстві стверджується, що слово правосуддя є запозиченням із церковнослов’янської мови; церковнослов’янське правосжднк утворене з основ прикметника правь («правий, правильний, справедливий») та іменника сждъ. Слово