Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Відповідно етимологія слова правосуддя — правильно, справедливо робити, говорити, судити. Якщо пов’язувати ці смисли з явищами, позначеними цими словами (словом), то правосуддя в «судовому контексті» може означати «правильний, справедливий суд» чи «суд за правом», «суд за справедливістю». Обґрунтованість такого розуміння засвідчує і те, що в літературі нерідко «правосуддя» тлумачиться як «право судити»[5].

Тепер спробуємо з’ясувати зміст слова «правосуддя» як фахового слова — терміна, що має спеціальний зміст, який виявляє певне, часом загальноприйняте в науковому середовищі, розуміння зазначеного явища.

Відзначимо насамперед етимологічний та смисловий зв’язок між словами «правосуддя», «справедливість» і «юстиція». Як зазначається в «Этимологическом словаре русского языка», слово «юстиція» (французьке — justice (правосуддя), голландське — justitie, латинське — justitia (справедливість, правосуддя, сукупність законів)) у російській мові відоме з початку XVIII ст. При цьому старе значення кардинально відрізняється від нового. Якщо спочатку слово означало «страта», «шибениця», то згодом воно набуло значення «судочинство», «правосуддя». Слово прийшло із західноєвропейських мов, зокрема з французької чи німецької. Зрештою, слово походить від латинського justitia. Не виключено, що російське «юстиція» сходить безпосередньо до латинської, хоча ця версія менш доказова[6].

Докладніше етимологію слова юстиція викладено в «Історико-етимологічному словнику сучасної російської мови»: «Юстиція — “судочинство”, “правосуддя”; “сукупність державних установ, які здійснюють правосуддя і так чи інакше пов’язані із судочинством”. Українське юстиція; білоруське юстыцыя; болгарське юстиция; чешське justice; польське jusycja (тепер зазвичай sprawiedliwosc). У російській мові відоме від початку XVIII ст., при чому спершу вживалося в розумінні “страта”: “В Амстердаме…виде юстицию перед ратушей” (“Архив” Курекина, І, 147, 1706 г.), “когда бывает юстиция или наказанье, то всегда выводят солдат и ставят против ратуши” (lb., 149). Порівняйте із застарілим чеським justicies — “шибениця”. Зрештою походить від латинського justitia — “справедливість”, “правосуддя”, від justus — “справедливий”, “законний”, “правильний”, “сумлінний”, а воно — від jus — “право”. Від латинського — французьке justice. Від французького: англійське justice; німецьке Justiz; голландське justitie (вимовляється justice). Російське юстиция, можливо, походить безпосередньо від латинського justitia або за посередництвом голландського justitie»[7].

Далі звернемося до енциклопедичного визначення терміна правосуддя. В українському праводержавознавстві правосуддям традиційно вважають «правозастосовну діяльність суду з розгляду і вирішення [справ] у встановленому законом процесуальному порядку…»[8]. Якщо визнати це визначення довершеним, то чи будь-яка зазначена діяльність суду є здійсненням правосуддя, чи будь-яке рішення суду — це акт здійснення правосуддя?

Визнання будь-якої діяльності суду правосуддям є науково та практично проблемним. Адже на практиці сторони судової справи можуть бути (і нерідко залишаються) незадоволеними рішеннями суду як результатом діяльності суду. Відтак, прагнучи домогтися справедливого правосуддя, рішення оскаржують, що може спричинити їх зміну, скасування. Через те коректніше вважати, що не будь-яка зазначена вище правозастосовна діяльність суду є правосуддям. Таку діяльність доречніше й точніше називати судочинством, тобто «процесуальною формою здійснення правосуддя»[9].

Тому з позицій філософії права правосуддя неналежно ототожнювати із судочинством — формою здійснення правосуддя. Таким чином, варто розрізняти формальні й змістовно-сутнісні ознаки правосуддя. Формальною ознакою правосуддя є його здійснення у формі судочинства судами як державними органами, а змістовною, за одним із розумінь, — відповідність вимогам справедливості та забезпечення ефективного поновлення в правах. Формальна ознака правосуддя конкретизується у функціональному розумінні правосуддя, яке ототожнює його із судочинством, судовим розглядом справ, тоді як друге, змістовне, розуміння наголошує на внутрішніх характеристиках судової діяльності, наприклад справедливості як меті правосуддя.

Слід звернути увагу на важливість як формальних, так і змістовно-сутнісних ознак правосуддя, співвідносячи й розмежовуючи поняття правосуддя та самосуд. Самосуд за формою не є правосуддям, оскільки не передбачає форми судового здійснення, встановленої чи санкціонованої державою. Якщо правосуддя зазвичай здійснюється виключно державними судами, то самосуд — приватними особами. У цьому розумінні самосуд постає як вчинення розправи над особою без належних на те правових підстав і в позасудовому порядку. Самосуд за змістом має ознаки, характерні для явища правосуддя, — аналогію мети (наприклад, відновлення прав, компенсація нездатності чи неефективності державних судів у покаранні винних). Ще одним ключовим елементом аналізу самосуду є залежність його оцінки від праворозуміння (домінування легізму означатиме визнання самосуду поза правовим полем, тоді як природно-правове чи соціологічне праворозуміння може сприяти визнанню самосуду правовим і навіть правомірним чи легітимним явищем). Таким чином, виявляється діалектичний зв’язок між поняттями «самосуд» і «правосуддя», явища якого можуть мати й ознаки «узаконеної помсти, яку називають правосуддям» (П. О. Кропоткін).

Зазначене дає нам підстави запропонувати таку гіпотезу: поняття правосуддя та судочинство є різними за змістом, їх слід розмежовувати. Обґрунтованість цієї гіпотези має потенціал скорегувати традиційне визначення терміна правосуддя. Водночас корегування змісту визначення правосуддя автоматично не вирішує ні проблеми сутнісного визначення правосуддя, ні практичних проблем, які знаходять своє відображення та вирішення в межах і філософсько-правових напрацювань праводержавознавства.

Яке дослідницьке значення можуть мати наведені міркування? Етимологічне та термінологічне значення