Читати книгу - "Хранитель забутих речей"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ентоні відпив ковток свого напою і з любов’ю поцілував холодне скло над фотографією перед тим, як поставити рамку на стіл біля свого крісла. Жінка на фото не була красунею в класичному розумінні: молода, з хвилястим волоссям і велетенськими темними очима, які сяяли, немов зірки, навіть на цій старій чорно-білій світлині. Здавалось, вона тут, незважаючи на всі ті роки, що минули, і її присутність досі хвилювала Ентоні. Вона померла сорок років тому, але жила в його серці. Завдяки її смерті він знайшов своє покликання. Саме ця жінка зробила Ентоні Пардью Хранителем забутих речей.
Розділ 2Лора заплуталася; її безнадійно несло течією. Вона ще трималася на плаву завдяки суміші прозаку[2] та «Піно ґріджо»,[3] плекаючи ілюзії про те, що нічого не сталося. Наприклад, зради Вінса. Ентоні Пардью і його будинок урятували її.
Під’їжджаючи до вілли та припарковуючи автомобіль за будинком, Лора підрахувала, як довго тут працює: п’ять, ні, уже майже шість років.
Вона тривожно перебирала журнали в приймальні свого лікаря, коли її увагу привернуло оголошення в «Леді»:[4]
Письменник шукає домогосподарку й секретарку. Звертатися письмово до Ентоні Пардью, поштова скринька 27312.
У цю приймальню вона прийшла з єдиною метою — благати лікаря про медикаменти, що робили її існування в цьому світі більш стерпним, а залишила її, вирішивши звернутися за оголошенням, котре, як виявилося, змінило її життя.
Вона відімкнула замок парадного входу й пройшла до будинку. Як завжди, її огорнули умиротворення і спокій Падуї. На кухні Лopa набрала води в чайник і поставила його на камінну полицю. Ентоні вийшов на ранкову прогулянку. Вона не бачила його відучора. Він їздив до Лондона, щоб відвідати свого адвоката. Чекаючи поки закипить чайник, Лора переглянула акуратно складені папери, що їх Ентоні залишив для неї: кілька рахунків на оплату, листи, на які треба відповісти від його імені, й прохання призначити візит до лікаря. Жінка відчула, як тривога шпигнула її в серце. Вона намагалася не помічати, як Ентоні змарнів за останні місяці, вицвів, немов гарний портрет, що надто довго перебував під палючими сонячними променями, втрачаючи яскравість і кольори. Кілька років тому на їхній першій співбесіді вона побачила високого міцного чоловіка з копицею темного волосся, очами кольору танзаніту і голосом Джеймса Мейсона.[5] Вона й подумати не могла, що йому 68 років. Лора закохалася в містера Пардью та Падую тієї миті, коли переступила поріг вілли. Любов, яку вона відчувала до Ентоні, не була романтичною, радше це любов дитини до улюбленого дядька. Лагідна сила, внутрішній спокій, бездоганні манери — якраз ті риси, котрі, як виявилося, щоправда, трохи запізно, вона найбільше цінує в чоловіках. У його присутності вона завжди мала гарний настрій, з Ентоні Лора поважала себе, хоч для неї це віддавна стало складним завданням. Ентоні був для неї чимось простим, незмінним і водночас необхідним, як повітря. У цьому його можна порівняти з Радіо 4, Біг-Беном чи «Землею надії та слави».[6] Проте разом з тим він завжди залишався трохи на віддалі. Якусь частину своєї душі він ніколи не розкривав, тримав у таємниці. Саме це її приваблювало чи не найдужче. Зайва інтимність, чи то фізична, чи то емоційна, завжди розчаровує. Спершу містер Пардью був для Лори ідеальним роботодавцем, а потім став просто Ентоні, її другом. Але їхні стосунки ніколи не перетинали певну межу.
Щодо Падуї, то Лора закохалася в цей будинок, щойно побачила тут скатертину на таці. На співбесіді Ентоні пригостив її чаєм. Він виніс прибори до чаювання на веранду: чайник і вишуканий глечик для молока, цукорницю і щипці для цукру, чашки і блюдця, срібні чайні ложки, фільтр для чаю і підставку. Усе виставлене на тацю зі сніжно-білою, облямованою мереживом скатертиною. Оця скатертина остаточно скорила її серце. Падуя — саме те місце, де всі ці речі, разом зі скатертиною для таць, були частиною повсякденного життя; містер Пардью користувався ними щодня. Це здавалося Лорі таким чарівним і водночас недосяжним. Коли вони тільки одружилися, Вінс кпинив із її спроб призвичаїти їхню родину до такого. Якщо навіть йому доводилося колись самому заварити собі чай, він залишав використаний пакетик на мийці, незважаючи на те, що Лора мільйон разів просила його викидати пакетики у сміття. Крім цього, Вінс пив молоко та сік просто з пакета, їв, поклавши лікті на стіл, тримав ніж, як ручку, і говорив з повним ротом. Здавалося, це дрібниці, але цих дрібниць назбиралося так багато. Лора намагалася їх не помічати, але вони, бажала вона того чи ні, дратували її. Минали роки, через навалу цих дрібниць Лора збайдужіла й облишила спроби наслідувати
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хранитель забутих речей», після закриття браузера.