Читати книгу - "Родовичі"

Росько навіть подумки боявся наблизитись до Перунового дуба, не кажучи вже про печеру віщуна.

Це був підсвідомий страх. Навіть не страх, а тривога, що охоплювала його щоразу, коли він сам чи з хлопчаками опинявся неподалік від житла віщуна.

Тривога виникала нізвідки, може, виростала з нього самого чи з хмар, дерев, трави. Але відчуття це було таке сильне, таке непереборне і незрозуміле, що він зупинявся, тільки уздрівши пробитий блискавицею дуб, і мимоволі задкував, водночас шукаючи захистку. Росько помічав, що таке відчуття охоплює не лише його, не лише таких, як він, а й дорослих чоловіків. І кожного стримував не тільки страх перед невідомою карою, не тільки зустріч з віщуном, а щось інше, щось сильніше. Але що може бути сильніше за страх?

Росько тоді не дошукувався відповіді на це запитання. Та й зріло воно в ньому без слів, то душа його жадала знати… Уже потім дізнався, потім… Дізнався, що то кожного зупиняв страх не за себе, а кожен боявся своїм приходом, несподіваною появою порушити святість місця, стати просто так перед богом і завадити віщунові, який у цей час, може, благає милосердя в нього для всього роду. А його закони забороняли наближатися до цього місця, звертатися першим до того, хто приносить їм жертви, хто віщує їхніми вустами про те, що чекає родовичів завтра…

Росько порушив цей закон. Порушив і був покараний. Вороги забрали неньку і сестричку…

— Куди ти… там смерть!.. Зупинись, не гніви богів!

Це був віщун. Тільки тепер Росько помітив, що стоїть біля Перунового дуба, у володінні грізного віщуна. При згадці про гнів богів він випустив з рук палицю і впав ниць на землю. Вона була вогка й холодна, але хлопець не відчував того, бо розпач краяв серце, бо страх перед богами і тим, хто приносить їм жертви, відібрав усі сили.

Повз нього до лісу, важко дихаючи, пробігли воїни їхнього роду. Вигупування їхніх кроків ще довго чув Росько. Земля гула від тупоту людських ніг, немовби під ними була порожнеча. Здавалося, обіпреться зараз руками, натисне, і земля провалиться під ним…

Здалеку, приглушені деревами, долинули бойові вигуки, розпачливі жіночі зойки. Росько стрепенувся, підвів голову, та відразу ж і опустив, бо віщун глянув на нього й щось промовив уривчасто й погрозливо.

Воїни повернулися не скоро. Уже прибилася донизу нічна темінь, розповзлася попід кущі та у виярки, уже і вітер стих, погнав важкі хмари з дощем туди, де мало сходити сонце, мовби перегороджуючи йому шлях.

Росько почув ходу воїнів, які поверталися, і уже ніяка сила, ніякі заборони віщуна не могли змусити його сидіти непорушно на землі. Підхопився, протер долонями очі, мовби від того вони мали б стати зіркішими, ступив раз, ще і ще назустріч.

Розпалені сутичкою з лісовими людьми, воїни прямували до Перунового дуба, ще зривалися з їхніх вуст хрипкі нерозбірливі слова.

Йшли тісним гуртом, але Росько помітив, що це були самі чоловіки, жодної жіночої постаті, жодної, тільки озброєні чоловіки. На схрещених списах несли поранених чи порубаних. Обличчя у них були темні, мовби накрила їх нічна чорнота.

Матері не було, її не відбили у тих лихих людей, і вона вже ніколи не повернеться з лісів. Звідти ніхто ніколи не повертався. І від усвідомлення цього в Роськових грудях наростав такий важкий і розпачливий крик, що він аж похитнувся. Очі його зустрілися з поглядом віщуна, твердим, владним і водночас якимсь жалібним, хлопець крізь зціплені зуби лише тихо вимовив:

— Мамо… мамо!..

Віщун повернувся до воїнів, помахом руки зупинив їх і показав:

— До дуба… до дуба!..

Воїни сходились до Перунового дуба, тісно всідалися круг нього. Тільки віщун і Росько стояли віддалік, але на них ніхто не зважав.

Ось воїни оточили Перунів дуб, усілися пліч-о-пліч, лише списи та мечі стриміли над ними. Усе це діялось у настороженому мовчанні. Росько не впізнавав чоловіків, яких щодня зустрічав у селищі і які брали його з собою на полювання, на риболовлю, вчили ставити сильця на звіра і птаха, ступати нечутно, скрадатися непомітно. Хотіли зробити його добрим воїном роду. А стати ним дуже важко: треба бути сильним і витривалим, битися мечем, кидати списа і влучно стріляти з лука.

І нехай поки що Росько б’ється дерев’яним мечем, кидає замість списа довгу тичку і стріляє не з бойового лука, жоден з його ровесників не зрівняється з ним у цьому. Не раз ловив він схвальні погляди дорослих. Він і справді переважав своїх ровесників силою й спритністю. Росько — добрий вивідувач, уміє розрізняти звірині сліди, помітити ледь видний відбиток людської ноги. Навіть може сказати, яка та людина на зріст, поспішала вона чи йшла спокійно, втомлена чи сповнена сил. У нього міцні ноги, і він може йти від сходу сонця до заходу. Йтиме без спочинку, тільки треба двічі напитись води. Ось і зараз, коли б його послали, він вистежив би тих викрадачів, може поклястися богами, що вистежить. Нехай тільки накажуть…

Та на нього ніхто не звертав уваги. В усіх такі відчужені й непривітні обличчя, якби не оцей дуб і віщун, то Роськові здалося б, що він потрапив до зовсім незнайомих людей.

Нарешті з-поміж воїнів підводиться старійшина Родь. Він повертається до віщуна і здіймає над собою спис. З його широких грудей вихоплюється хриплий крик, не погрозливий і войовничий, а мовби благаючий.

Віщун простягає перед собою руки і йде до дуба. Воїни розступаються перед ним, збиваються ще тісніше. Віщун опускається на коліна, притуляє губи до стовбура, і десь угорі з чорної обсмаленої розколини дуба вилітає сильний і чистий звук.