Читати книгу - "Пригоди бджілки Майї"

«Будь ввічливою і люб’язною з усіма комахами, яких зустрінеш на своєму шляху, — завершила свої повчання стара бджола. — Тоді ти зможеш чогось від них навчитися і дізнаєшся значно більше, ніж я тобі сьогодні розповіла. І прошу тебе — стережися шершнів та ос! Шершні — наші найзапекліші та найлютіші вороги, а оси — всі як одна — розбійниці, позбавлені будь-якої честі та віри. Одним словом, істоти, що не приносять жодної користі, і допомоги від них не дочекаєшся. Ми сильніші за них, проте їм властиво красти й вбивати, щойно трапиться така нагода. Ти можеш використовувати своє жало проти усіх комах, почасти щоби змусити себе поважати, а коли потрібно — то й для захисту. Та май на увазі: якщо використаєш жало проти теплокровної тварини чи людини — тоді тебе чекатиме неминуча смерть. Адже жало залишиться стриміти у шкірі жертви, а потім одразу зламається. Отож атакуй цих істот лише у випадку найбільшої біди, а коли зробила це, то залишайся мужньою та не бійся смерті. Запам’ятай: бджоли, завдяки своїй мудрості та сміливості, скрізь користуються неабиякою повагою та авторитетом. Ну що ж, прощавай, Майє, будь завжди вірною своєму народу та королеві! Нехай тобі щастить у великому світі поза стінами вулика».

Маленька бджілка вклонилася своїй вчительці, а та обняла й поцілувала її у відповідь. Майя лягла у ліжко така схвильована, що ніяк не могла заснути. Вона очікувала наступного дня з його яскравими враженнями й пригодами! Завтра вона побачить сонце, небо та квіти!

Тим часом у вулику стало тихо. Більшість молодих бджіл покинули домівку, щоби заснувати нове місто-державу. Чесно кажучи, вони вчинили так не з пихи чи непокори своїй королеві, ні. Просто у вулику розмножилося забагато бджіл. Їм бракувало тепер не лише хатинок, а й місця для зберігання меду. А якщо меду буде недостатньо, то взимку бджоли можуть померти від голоду. Крім того, за давньою угодою, більша частина зібраного влітку меду йшла як оплата людині. За це людина забезпечувала бджолиному роду спокій, безпеку та захист від зимових холодів.

Наступного ранку Майю розбудив веселий вигук: «Сонечко вже встало!». Маленька відразу зіскочила зі свого ліжечка і підійшла до однієї бджоли-збирачки меду. «Добре, — привітно погодилася та на компанію, — полетимо разом».

Біля воріт їх зупинили охоронці. Там була страшенна тиснява. Один із охоронців сказав Майї гасло її роду та попередив: «Якщо ти забудеш його — тебе не пустять назад. Затям це, і нехай тобі щастить у твоєму першому польоті!»

Коли маленька бджілка вийшла за ворота міста, то мусіла заплющити очі від сліпучого світла. Все довкола було заповнене теплими спалахами золотистого й зеленого кольору. Це було так гарно, що у Майї аж перехопило подих!

Маленька бджілка підвела голівку і затріпотіла своїми новенькими крильцями. Несподівано вона відчула, що долівка провалюється униз, а земля віддаляється…

— Я лечу! — загорлала мала. — Я сама лечу!!! Літати — це так чудово!

«Так, ти справді летиш, — пробурмотіла захекана супутниця, яка ледве встигала за малою. — Ми підлітаємо до лип. Це — наші замкові липи, вони слугуватимуть тобі дороговказом, за яким ти легко знайдеш дорогу до вулика. Майє, ти надто швидко летиш».

— Я би хотіла ще швидше! — засміялася Майя. — Ой, як гарно пахне сонячне проміння!

— Ні, — пояснила, хекаючи з натуги, медоносна бджола. — Це запах липового цвіту, але я прошу тебе, лети повільніше… Якщо будеш мчати так швидко, то не розгледиш прикметних місць, а потім не знайдеш дороги додому!

Але Майя не слухалася. Радість, щастя і сонячне світло переповнили її, і бджілка нетямилася від утіхи. Майя стрілою мчала крізь оксамитове море світла все далі й далі… Вона чула, як її кличуть барвисті квіти, як магнітом притягують тихі галявини, а блакитне небо благословляє її тріумфальний молодечий політ.

«Так гарно, як сьогодні, — думала вона собі, — ніколи більше не буде. Я не можу повернутися назад, не можу думати ні про що інше, як лише про сонце!»

Майя летіла й летіла, кольорові стьожки внизу постійно змінювали забарвлення, а щедро осяяна земля тягнулася зусібіч, відкриваючи приємний оку краєвид. «Сонечко мусить бути зі щирого золота», — думала собі маленька Майя.

Аж ось бджілка дісталася до великого саду, який клубочився хмарами цвіту вишні, глоду та бузку. Вона відчула таку страшенну втому, що просто упала на грядку, де росли червоногарячі тюльпани. Майя пірнула в одну з квіток, оперлася на пелюсткову стіну і, задерши голову догори, задивилася у сліпучо-блакитне небо…

«Тут, у великому світі за стінками вулика, у тисячу разів краще, ніж у темному та тісному бджолиному місті! Ніколи не повернуся туди, щоби збирати мед чи готувати віск. Ні, ніколи не повернуся! Хочу милуватися квітучим світом, хочу пізнати його! Я не така, як решта бджіл, я хочу радіти життю, хочу мати багато вражень, переживати несподіванки та пригоди! Я не боюся небезпеки: хіба ж у мене недостатньо сили, мужності, а ще — гострого жала?»

Майя засміялася від радості та завзяття, що переповнювали її, та зробила добрячий ковток медово-солодкого пилку із чашечки тюльпана. «Чудово, — подумала вона, — життя просто прекрасне».

Ох, якби тільки наївна Майя знала, яка небезпека чигатиме на неї на кожному кроці, яких труднощів і бід їй доведеться зазнати, то вчинила б інакше… Та вона не здогадувалася про все це, і тому твердо залишилася при своїх намірах. А незабаром її подолала втома — і маленька солодко заснула. Коли Майя прокинулася, сонце вже зайшло, і все довкіл огорнули сутінки. Серденько бджілки закалатало від страху, і вона обережно вилізла з квітки, що почала стуляти свої пелюстки на ніч. Майя заховалася під великим листком на самій верхівці старезного крислатого дерева, а як засинала, то думала собі: «Я не втрачу мужності… Сонце зійде знову, про це розповідала