Читати книгу - "Ключ від чужого замка"

«Без зворотної адреси, звичайно, — подумав Мілн, — але писав не Валерій: у нього вистачило б знань написати адресу у такій послідовності, як це прийнято на Заході. Та й латинські літери, видно, передряпувалися рукою людини, котра мало розуміється на іноземних мовах».

Джеймс так само обережно сховав лист назад до кишені піджака. «При митному огляді можуть подивитися чемодан і зацікавитися листом. У кишеню ж навряд чи хто лізтиме», — ця думка майнула майже підсвідомо, але він точно знав, що на неї можна повністю покластися: великий досвід закордонних мандрівок виливався в певний автоматизм дій.

Він впав у крісло і сидів якусь мить майже нерухомо. Збоку могло здатися, що людина відпочиває після важкого трудового дня. Таке враження правильним було лише наполовину: день справді був нелегкий, але відпочивати не випадало навіть увечері. Не виходив з голови Валерій. Що він за один? Фарцувальник середньої руки чи пішак у якійсь грі? Зв'язковий невідомого автора листа, посередник, через якого можна вийти на Захід, чи тонкий гравець, який іде ва-банк?

На розвідку це не було схоже — надто примітивно: фарцовка, тепер лист. То від чийого ж імені він виступає? І кому потрібна ця стежка на Захід, в «Свободу»?

Звичайно, світло на деякі проблеми міг би пролити сам лист, але ж не розпечатувати його ось тут, у готельному номері! Це було б необачно. Для цих справ у Великобританії є неперевершені фахівці. Заразом дактилоскопи глянуть на відбитки пальців, покопирсаються в картотеці. Досьє — велике діло.

Джеймс не переобтяжував себе міркуваннями про цей лист: лише звичка змусила проаналізувати все, що піддається аналізу.

«А тепер спати. Ще є час, ще є час».

«Вашінгтон пост», США, розділ світської хроніки:

«Як стало відомо з джерел, що викликають повну довіру, учора ввечері в заміському маєтку Нортона К. Грейва відбулося екстраординарне засідання членів клубу «25», серед яких, окрім мільярдера-господаря, нафтовий король Річард Ноумен, голова правління транснаціональної компанії по виробництву авіаційної та ракетної техніки «ALF» Крістіан Чейдж, директор «Панамерікен сіті бенк» Бенджамін Хоул, а також обмежене коло інших осіб, тісно пов'язаних з великим бізнесом.

Інформатори наголошують на тому, що вже вкотре за останній час у цих вузькоконфіденціальних нарадах підприємців поруч з відомими діячами Пентагону беруть участь високі чини ЦРУ. Зустріч пройшла за зачиненими дверима, і навряд чи її хід стане широковідомим. Як припускають фахівці, на ній обговорювалися, заходи посилення економічного та політичного впливу США у світі. Деякі оглядачі вбачають тут зв'язок з Афінською конференцією, де позиції США стають, як відомо, дедалі хиткішими».

Полуденне сонце за вікном сяяло так яскраво, до болю в очах, що Норманові здалося: саме це позначилося найбільше на його пригніченому настрої. Кондиціонер працював на повну потужність, але ніщо не могло перепинити потік проміння, що вливався в кімнату. Норман поволі встав, підійшов до вікна і закрив жалюзі. Стало темніше, та дихати було нічим.

Сухорлявий, стрункий, він був непоганим спортсменом, але сьогодні задихався, як новачок у першому високогірному поході, або, краще сказати, — мов риба, викинута різкою хвилею на сушу. Можна скільки хочеш роззявляти рота, але так і не одержиш жодного ковтка цілющої вологи.

Згадав про воду, і йому справді захотілося чогось випити. Він дістав з холодильника содову, випив. У роті стояв смердючий присмак, наче після великого перепою. Норман натиснув кнопку. Тієї ж миті з динаміка почувся люб'язний жіночий голосок:

— Слухаю вас, сер.

— Сюзі, чи не могли б ви принести мені склянку холодної води з льодом…

— Вода стоїть у вашому холодильнику, сер, я зранку її туди поставила.

— Я прошу не содової, хай їй грець, а звичайної чистої джерельної води, бо інакше я помру, і ви втратите такого чудового шефа…

— Спробую пошукати, сер.

«Вона, бачте, спробує пошукати», — роздратовано подумав Норман.

Він зрозумів, що сердиться на секретарку даремно, бо й справді не пити ж цю багнюку з водопроводу, а щось ліпше, ніж усі ці обридлі рафіновані содові, знайти в цій норі зовсім не просто. Як у найзадрипанішому фільмі з сентиментальних двадцятих років, йому, Норманові Черчіллю, пригадалася батьківська ферма поблизу Сан-Франціско і тиха річечка неподалік. У ній вони змалку ловили сяку-таку рибу, бовталися безугаву, вчилися плавати, але біля витоку вода була чистісінька, і вони пили її донесхочу — замість сніданку, обіду й вечері.

Тут, у Ленглі, ще нічого, подумалося Норманові, а от у Нью-Йорку він вже точно не зміг би працювати, в тій клоаці, де збіговисько різних мастей клубком перекочується вулицями і авеню з ранку до вечора і з вечора до ранку.

Чого це згадалася йому батьківська домівка… Ага, ручай… Вода… Де ж це клята Сюзі?!

Він випростався в кріслі, заплющив очі, і саме в цей час в кімнаті щось ледь чутно зашерхотіло. Він натиснув кнопку і неголосно, в розрахунку на чутливі мікрофони, промовив:

— Заходьте.

Двері прочинилися, і до кабінету зайшла зграбна дівчина років двадцяти з маленькою тацею в руках. На ній стояла пляшка з водою, склянка і малесеньке відерце з льодом.

— У нас нічого не вдалося знайти, довелося бігти — тут неподалік є один симпатичний ресторанчик. У ньому завжди буває вода з швейцарських джерел…

Норман глянув на дівчину і посміхнувся.

— Сюзі, невже у наших Штатах немає жодного пристойного джерела, щоб нам хоч колись відпала потреба завозити воду аж із Швейцарії? Як на мене, то це надто далеко… Вам доводилося хоч раз бувати в Європі?

— Ні, сер, на жаль, ні.

— А чому, «на жаль»? Невже ви думаєте, що там би ви надибали собі кращого хлопця, ніж у нас? Ви тільки моргніть, і