Читати книгу - "Загадка однієї неділі"

Місяць по тому, одужавши від ран, під охороною двох агентів я підіймався сходами головного корпусу Управління державної безпеки.

Біля входу виструнчилися двоє солдатів у білих касках, у бездоганно припасованій військовій формі. Пройшовши передпокій, зупинилися перед одними з чотирьох дверей, що виводили в довгий коридор. Один з агентів натиснув на кнопку дзвінка. Одержавши дозвіл, увійшли до кімнати й опинились перед єдиним у ній письмовим столом. Мої охоронці чекали розпоряджень людини, котра сиділа за столом, а я став собі між ними, прибравши якнайзручнішу позу. В голові моїй панувало цілковите безладдя. Аби якось заспокоїтись, я озирнувся довкола: прямокутний кабінет, кілька архівних шаф, два великих крісла, оббитих шкірою, столик, на якому стояв магнітофон, а на стіні портрети великих революціонерів.

— Лейтенанте, ця людина — Apec, — пояснив той, що стояв праворуч од мене.

Лейтенант відірвався від читання якогось документа і втупив у мене допитливий погляд. Відтак схвально кивнув і промовив:

— Дуже добре, можете йти.

Двоє агентів, віддавши честь, вийшли з кабінету.

— Можете сісти, Аресе.

Я сів, спостерігаючи за ним, поки він перемовлявся з кимось по внутрішньому телефону.

Лейтенант був худорлявий, і, навіть коли сидів, кидалось у вічі — мав високий зріст. Найбільше привертали увагу очі: в них світились розум і неабияка проникливість. Я відчув, що маю будь-що навести лад у своїх думках.

За кілька хвилин до кабінету зайшов інший чоловік. Це був негр, дебелий статурою і спритний у рухах. Риси ж обличчя, як для його фігури, здавалися дрібними. Хоч він був і молодий — на підборідді кучерявилася коротенька борідка. Я подумав, що він, певно, з колишніх бійців Сьєрра-Маестри.

Лейтенант звернувся до нього, назвавши по імені: «Рене». Той підійшов і без зайвих церемоній сів у крісло. В очах у нього веселі зблиски вогників. Вони зверталися один до одного на «ти», і я вирішив, що вони, мабуть, мають однакові звання.

Лейтенант поставив перед нами магнітофон і люб'язно посміхнувся.

— Ми повинні, Аресе, записати нашу розмову, — чемно пояснив.

Я кивнув головою. До мене потроху повертався спокій; все свідчило про коректність їхньої поведінки, хоч годі було сумніватися — коли йтиметься про виявлення істини, вони стануть невблаганні.

Рене розпочав допит. В руках у нього була тека — очевидно, заведена на мене справа.

— Аресе, ось уже близько шести місяців, як ви вийшли із в'язниці: між іншим, це і завдяки вашій зразковій поведінці.

Хоч мовилось це не в запитальній інтонації — я все ж відповів:

— Саме так.

Рене вів далі, гортаючи папери:

— Через кілька тижнів ви встановили зв'язок з якимось Мартіном, ватажком контрреволюційної банди.

Я знову відповів ствердно, але цього разу жестом.

— Завдяки дружбі з Мартіном ви невдовзі стали довіреною особою в цій групі.

Я ледь помітно всміхнувся. Лейтенант пильно подивився на мене.

— Хіба ви не згодні з нами, Аресе? — спитав.

Я знизав плечима.

— Мартін не довіряв нікому, — пояснив я.

— Гаразд, — продовжив Рене. — Припустимо, він довіряв вам більше, ніж іншим, і ви стали в його групі помітною фігурою.

— Можливо, — сказав я.

— Хоч ми й тримали їх під постійним наглядом, однак змушені визнати, що невдовзі після того, як ви вступили до цієї організації, нам стала надходити анонімно досить цінна інформація про її діяльність. Ми маємо підстави вважати, що цю інформацію надсилали нам ви.

— Так, — визнав я.

— І як ви її підписували?

— Месник.

— Що відрізняло це слово від інших?

— Червона крапка всередині літери «с».

— Точно, — промурмотів лейтенант.

— Досі наші здогади потверджувалися, — зауважив Рене. І, позирнувши на свого товариша, який замислено блукав поглядом десь у просторі, запропонував йому продовжувати допит.

Той зосередився і обернувся до мене:

— Чи не могли б ви, Аресе, викласти нам основні мотиви ваших дій?

Підсвідомо я вже відчував, що ми починаємо підходити до суті справи.

Я попрохав дозволу закурити, мені дозволили. Запаливши сигарету, затягнувся і, не кваплячись, випустив дим.

— Мотиви? Вам потрібні мотиви? Хіба він не був контрреволюціонером? — Я помітив вираз недовіри на лейтенантовому обличчі й додав: — Хіба цього не досить?

Рене сумнівно похитав головою.

— Облиште, Аресе! Не так уже примітивно ви мислите! — вигукнув лейтенант. — Я гадаю, немає потреби роз'яснювати, які переваги дало б вам щиросерде визнання. Ви ж бо теж контрреволюціонер… Спробуйте довести нам протилежне.

Звісно, він мав рацію. Я невизначено усміхнувся. Серед усіх думок, що мучили мене, ця вирізнялася найчіткіше. І коли я вирішив знищити Мартіна, понад усе думав саме про це.

Так, я розмірковував про можливі наслідки, але невідчепна ідея помсти заступила в моїй свідомості інші міркування. І все ж: чому я так ненавидів Мартіна — адже мене і на мить не припиняла небезпека самому опинитись на пороховій бочці після того, як ліквідую його.

Голос Рене перебив мої роздуми:

— Ми чекаємо, Аресе.

— Гаразд, — відповів я, — основний мотив, звичайно, помста, хоч