Читати книгу - "Води слонам"

Цей сучий син стоїть спиною до неї. Розчервонілий, він кричить і махає тростиною зі срібним набалдашником. Його шовковий циліндр лежить на сіні позаду.

Вона за чимось тягнеться. Між нами пробігає жираф – навіть у паніці його шия благородно вигинається, – і коли я бачу її знову, вона впевнено тримає залізний кілок гострим кінцем до землі. Стурбовано дивиться на мене й переводить очі на його голову.

– О боже. – Я раптом розумію, кидаюся уперед і кричу, хоча вона мене не чує: – Не роби цього! Не роби!

Вона піднімає кілок високо в повітрі й б’є його по голові, розбиває її, наче кавун. У нього тріскається потилиця, розширюються очі, а рот застигає в овалі. Він падає на коліна, а тоді лицем у сіно.

Я застигаю в шоці, навіть не помічаю, як мої ноги обхопив молодий орангутанг.

Так давно. Так давно. Та я ніяк не можу забути.

Я НЕБАГАТО РОЗПОВІДАЮ ПРО ТІ ДНІ. Ніколи не розказував. Не знаю чому – я працював у цирку близько семи років. Хіба це не привід розповідати про нього? Безперечно.

Хоча я знаю чому: я ніколи не вірив собі. Боявся вибовкати зайве. Я знав, як важливо їй було, щоб секрет лишався секретом, – тому я тримав усе в таємниці до кінця її життя й опісля.

За сімдесят років я не сказав жодній живій душі.

Мені дев’яносто. Чи дев’яносто три. Одне з двох.

Коли вам п’ять, ви знаєте свій вік місяць у місяць. Навіть коли вам трошки за двадцять, ви знаєте свій точний вік. Кажете, що вам двадцять три чи там двадцять сім. Але після тридцяти відбуваються дивні речі. Спочатку це легенька запинка, крихта сумніву. А скільки мені років? О, мені ж – ви починаєте впевнено, але запинаєтеся. Ви ж хотіли сказати «тридцять три», але це не точно. Вам тридцять п’ять. А тоді переживаєте, чи це не початок кінця. Це якраз він. Але щоб це визнати, вам знадобляться десятиліття.

Починаєте забувати слова: вони крутяться на язиці, але замість того, щоб із нього зіскочити, так там і лишаються. Ви йдете на другий поверх по щось, а коли врешті піднімаєтеся, то забуваєте, за чим ішли. Ви називаєте свою дитину іменами інших дітей, тоді кличкою своєї собаки і аж тоді згадуєте правильне ім’я. Іноді забуваєте, який сьогодні день. І врешті забуваєте, який надворі рік.

Насправді я не так багато й забув. Я просто перестав стежити за певними речами. Ми перейшли в нове тисячоліття, оце я знаю точно – була велика буча без вагомого приводу, молодь переживала й закупала консерви, тому що комусь було ліньки лишити місце для чотирьох чисел замість двох. І це було минулого місяця. Або три роки тому. Десь так. Яка, власне, різниця? Минуло три тижні чи роки, а може, тридцять років горохового пюре, саго та підгузків для старих людей, яка різниця?

Мені дев’яносто. Чи дев’яносто три. Одне з двох.

Напевно, сталася автокатастрофа або почалися дорожні роботи, тому що всі старенькі леді приклеїлися до вікна в кінці коридору й теревенять, ніби ватага дітлахів або в’язнів у спільній їдальні. Вони худенькі й хирляві, а волосся вкриває голови, як туман. Більшість із них молодші за мене мінімум на десяток років, і це вражає. Тіло підставляє мене, а голова все заперечує.

Я стою посеред коридору, опираючись на ходунки. Я довго лікувався від перелому стегнової кістки, дякувати за це Богові. Якийсь час здавалося, що більше ніколи не стану на ноги – так мене сюди й затягли, – але я встаю щокілька годин і проходжу кілька кроків, і з кожним днем трошки далі й більше, поки не відчуваю, що хочу повернутися. Є ще порох у порохівницях.

Їх там уже п’ятеро, сивокосих бабусь, що скупчилися біля вікна й тицяють гачкуватими пальцями в скло. Я затримуюся подивитися, чи вони розійдуться. Не розходяться.

Я дивлюся вниз, перевіряю, чи прикріпили гальма, й обережно рухаюся, опираючись на ходунки, ризиковано сунуся. Я зібрався, стискаю гумові ручки й пересуваюся, випрямляючи лікті, якраз на один квадрат плитки. Тягну ліву ногу вперед, ставлю рівно, підтягую праву. Штовхнути, підтягти, почекати, підтягти. Штовхнути, підтягти, почекати, підтягти.

Коридор довгий, і ноги не слухаються мене так, як колись. Дякувати Богу, я не такий незграбний, як Камель, але все ж повільний. Бідний старий Камель. Це я вперше за кілька років згадав про нього. Йому доводилося високо піднімати коліна, щоб ступити крок стопами, що вільно теліпалися. А я тягну ноги за собою, наче до них гирі прикріплені, ще й сутулюся, тому врешті зупиняюся і дивлюся вниз на рамку ходунків.

Через деякий час я все ж доходжу до кінця коридору, і це добре – ще й на своїх двох. Тішуся, як дитя мале, хоча розумію, що доведеться пройти такий самий шлях назад.

Старі леді розходяться переді мною. Вони такі живі – можуть ходити самотужки чи мають подружок, які катають їх усюди. У цих жіночок ще всі мізки на місці, й вони добре до мене ставляться. Тут це рідкість – старигані серед натовпу вдів, що все ще оплакують своїх мертвих чоловіків.

– О, привіт, – каже Гейзел. – Дайте Джейкобу глянути.

Вона відкочує візок Доллі на метр назад і дріботить до мене, сплеснувши в долоні, з іскорками в молочних очах.

– О, так цікаво! Вони тут цілий ранок!

Я піднімаю голову, трошки нахиляюся в бік вікна, мружуся від сонця. Так яскраво, що секунду нічого не бачу. За момент предмети набувають форми.

У парку в кінці вулиці видніється велетенське брезентове шатро, вифарбуване в біло-пурпурові смуги, з безпомилково гострим верхом…

У мене серце падає, я піднімаю руки до грудей.

– Джейкобе! Джейкобе! – кричить Гейзел. – Божечки! Боже мій! – Вона махає руками від хвилювання і повертається до коридору. – Медсестро! Сюди! Містеру Дженковскі погано!

– Я в порядку, – кажу я, кашляю і плескаю себе по грудях. Зі старенькими завжди така проблема – вони думають, що ти зараз склеїш ласти. – Гейзел! Я в порядку!

Пізно. Я чую, як риплять гумові підошви, й за секунду біля мене рояться медсестри. Можна перестати перейматися про далекий шлях назад до мого візка.

– ТО ЩО СЬОГОДНІ В МЕНЮ? – буркочу я, поки мене везуть у їдальню. – Вівсянка? Горохове пюре? Манка? О дайте вгадаю – каша із