Читати книгу - "Морозенко, Панас Мирний"

- І куди ти, сину, підеш по такому холоду?

- Як куди? Кажу ж: до хрещеного батька.

- Господь з ним, дитино моя! Хіба близький світ до його тьопатися? Як через ліс, то три, а шляхом - п'ять верстов буде… Ще змерзнеш у дорозі!

- Я змерзну?.. Та я літом було на одній нозі до його дострибаю!

- То літом, сину, а се зимою. Шляху немає, сніги глибокі, загрузнеш де-небудь та й не вилізеш. Не ходи,.мій голубе! Хай, як потепліє, тоді підеш.

- А що ж ми завтра будемо їсти! Чим хату натопимо? - спитався син, зазираючи матері в очі.

Вона аж стріпнулася, мов хто колючу голку встро-д мив у її серце. "Боже мій, у такі літа та чим свою голівоньку він клопоче?!"-подумала вона, ледве •" здержуючи сльози. І, пригорнувши сина до себе, почала його умовляти:

- Не клопочи, сину, про завтрашнє - господь милосердний об нас поклопоче. Ти в мене малий, одна в мене втіха й надія. Не доведи боже, лучиться що з тобою недобре, навіщо тоді й мені на білому світоньку жити? Не ходи, синку!.. Не ходи, моя дитино рідна!

- Я б, мамо, й не пішов, так як же Федорові рукавичку назад вертати? Ти,- скаже,- не ходив; ще сміятися буде.

- Ми пашню висиплемо, а рукавичку оддамо. Не ходи, мій голубчику! Ти ж в мене слухняний, послухайся мене: не ходи! - І почала голубити Пилипка.

- Ну, добре, не піду вже, тільки не вбивайтеся так, мамочко! - упрохував вже Пилипко матір, цілуючи її і в лоб, і в щоки.

Катря наче заспокоїлась, а проте неймовірна думка не кидала її голови, клопотала її. Вона знала свого Пилипка, який він вразливий до чужого горя. То ж до чужого,- а до свого? Хіба він не чув, яким вона несамовитим голосом заволала, останні запаси витрушуючи на сьогодні? Хіба він не бачив по її заплаканих очах, яка різуча мука на сто крат крає її серце? Хіба вона не знає, як ті сльози та мука боляче впинаються в його жалісливе серце? Та він на що хоч піде, аби його мати не плакала. Він і обдурити - обдурить, аби її заспокоїти.

Вона не помилилася. Пилипко, вмовляючи матір, тільки заспокоював її. В його малій голівоньці гвіздком стриміла думка: от хоч би що, а піти посипати! І торік він ходив, ще меншим. Хрещений батько дав йому сороківку грошей. Шагів з п'ять він випосипав по селу. То ж торік було, тоді він був малим, а тепер… Тепер він дядині скаже, що в їх нічого їсти. Дядина - добра людина, надає йому й хліба, й ковбас. Ото він звеселить матір, як нанесе додому подарунків! "Мати стращає, що я замерзну. І чого б я змерз? Та я як чкурну, аж закурить! Мені аби з хати вибратись, щоб не запримітила мати, а там…"

- Ти б синку, сьогодні віддав Федорові рукавичку,- трохи згодом почала Катря.- Ну, я сама спорожню та й віднесу назад. Скажу: у нас своя є… Дай сюди рукавичку!

- Так я, мамо, похвалився Федорові, що в нас рукавички немає. Хай я завтра в обід сам йому віддам, а то в брехунах зостануся.

- Ну, добре. Хай і по-твоєму буде! - одказала, зітхнувши, Катря й почала в хаті поратись.

Пилипко собі буцім загрався, а тим часом пригадував, куди б його заховати рукавичку, щоб мати не побачила. Він тепер каявся, що похвалився матері про неї. Не похвалився - мати б нічого не знала, не клопоталася, а тепер не одстане, одне товктиме: не ходи та не ходи.

Тілько що мати вийшла чогось надвір, він зразу схопився, метнув очима по хаті, побачив непримітне місце між піччю і паколом від полу і мерщій туди рукавичку.

- Сиди там та не писни! - скрикнув на неї й посваривсь невеличким пальчиком, мов на кого живого.

Рукавичка виставила до його напалька, наче, глузуючи, дражнила: отже, візьму та й похвалюся! От тільки мати на поріг, а я зараз їй на очі.

- Бач, яка осоружна: я її прошу, а вона мов на-рошне виставляється!.. Підожди ж ти!

І він побрався аж під піл, щоб переховати рукавичку.

Катря, вернувшись знадвору, здивувалася: "Де се Пилипко, куди йому дітися? Чи не на печі?" - подумала і, не сподіваючись нічого, підійшла до полу, зазираючи па піч.

- Сину! Де ти? - спитала.

- Гарр…- загаркав Пилипко з-під полу, вдряпнувши матір за чобіт. Катря з жаху одскочила аж насеред хати.

- Ненечкої Матіночко! Злякалися? - вискочивши з-під полу, скрикнув Пилипко й повис у неї на руках.

Він усміхався до неї і рожевим своїм личеньком, і ясними оченятами, і білими, мов жорновки, зубенятами.

- Нехай тобі, сину, добро сниться, як ти злякав мене! - промовила вона, піднімаючи його вгору, і пригорнула до себе.

Пилипко вчепився за материну шию руками, припав до неї головою і так утішно на всю хату залився! Не маючи з ким погратися, він пустував тепер хоч із матір'ю.

Мати собі раділа. Хай дитина краще бавиться, ніж буде сушити себе важкими думками. Поцілувавши сина в лоб і в розхристану голу душу, аж тричі міцно поцілувавши, вона донесла його до полу й, положивши на тонкі дранички, ще раз поцілувала. Не знать, де й ділася недавня туга, сум та журба гірка.

- Моя дитиночко рідна! Мій синочку коханий! Краще так забавлятися, ніж підеш куди не знать за чим! - нагадала знову Катря.

- Та я ж вам казав уже, мамо, що не піду! Які-бо ви неймовірні! - обізвався він з докором.

- Чую, чую, моя дитино! Я знаю - ти слухняний, ти послухаєш своєї матері! - палко шептала Катря, а проте думка про синові заміри не кидала її голови.

Вона зійшла до неї й тоді, як Катря послалася й лягла з сином спати. Через те вона й на добраніч загомоніла з сином: щоб одвернути його від його заміру йти посипати, стала лякати Морозенком, що вкусив Оленчиного Андрійка за пальчик.

- Та я, мамо, не боюся Морозенка,- одказав Пилипко,- не страшний він мені! Андрійко малий, не знав, що робити, то він його і вкусив за пальчик, а я не боюся його!.. Якби він став мене кусати, то я б його по зубах, по зубах!

- Ні, сину, і ти бійся його, хай йому всячина!