Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

У мене була індукційна котушка від «форда», я вивів з неї клеми на панель керування. Брав аргонову лампу фірми «Рейтеон», під’єднував її в ланцюг, і вона світилася пурпуровим кольором — просто потрясно!

Якось я грався із цією фордівською котушкою, пропалюючи іскрами дірки в папері, і папір загорівся. Вогонь швидко дійшов до пальців, і я кинув аркуш у корзину, де лежала купа старих газет. Газети, знаєте, горять швидко, і невдовзі в кімнаті палало ціле багаття. Я закрив двері, щоб мама нічого не занюхала — вона грала у вітальні в бридж із подругами, — узяв якийсь журнал і накрив корзину, щоб погасити вогонь.

Вогонь погас, але коли я прибрав журнал, кімната наповнилася димом. Корзина була ще дуже гарячою, аби брати її в руки, тож я взяв пару обценьок, відкрив вікно і виставив її надвір, щоб вийшов дим.

Але вітер надворі знову роздмухав вогонь у корзині, а журналу під рукою вже не було. Я втягнув корзину в кімнату, щоб погасити вогонь. І аж тоді звернув увагу на фіранки — це було дуже небезпечно.

Узяв журнал, знову накрив корзину, дочекався, поки вогонь точно погас, і витрусив попіл у вікно з другого чи третього поверху. Вийшов із кімнати, зачинив двері, сказав мамі, що піду пограюся на вулиці, а тим часом дим вивітрився у відкрите вікно.

Я бавився з електродвигунами і зробив підсилювач до фотоелемента: якщо провести перед ним рукою, вмикався дзвінок. Не все задумане мені вдавалося зробити, бо мама постійно відправляла мене гратися на вулицю. Але вдома я постійно колупався у своїй лабораторії.

Я купував радіоприймачі на розпродажах. У мене не було багато грошей, але вони коштували дуже дешево — старі поламані радіоприймачі. Я купував їх і намагався відремонтувати. Зазвичай нічого серйозного в цих поломках не було — десь дротик відійшов, десь котушка розмоталася, деякі апарати мені вдавалося відремонтувати. Один мій радіоприймач якось увечері спіймав радіостанцію з містечка Вако, штат Техас, — оце було класно!

На цьому самому ламповому приймачі я слухав радіо містечка Скінектеді. Ми з іншими дітьми — два двоюрідні брати, сестра і сусідські діти — слухали у вітальні передачу «Кримінальний клуб Ено», гострі жарти Ено нам дуже подобалися — було кльово!

Я міг слухати у своїй лабораторії цю передачу зі Скінектеді за годину до того, як її транслювали в Нью-Йорку. Коли ми сиділи у вітальні і слухали «Кримінальний клуб Ено», я казав: «Щось давненько не було того-то і того-то. Зуб даю, що він прийде і врятує ситуацію».

І через кілька секунд — бац! — він приходить. Усі в захваті, а я передбачаю ще кілька сюжетних поворотів. Потім вони здогадалися, що тут є якась хитрість, що якось я дізнаюся наперед. Тоді я зізнався, що можу слухати цю передачу в себе в кімнаті на годину раніше.

Ну, ви уявляєте, чим усе закінчувалося, — ніхто не міг витерпіти цю годину. Ми збиралися в моїй кімнаті і слухали по хрипучому радіо «Кримінальний клуб Ено» зі Скінектеді.

Ми жили тоді у великому будинку, який дістався моїм батькам у спадок від діда, але, за винятком цього будинку, грошей було не дуже багато. Це був великий дерев’яний будинок, я скрізь напротягував проводів, по всіх кімнатах, тож міг де завгодно вмикати свої радіоприймачі. Ще в мене був гучномовець, тільки без сурми.

Якось сидячи в навушниках, я під’єднав їх до гучномовця і виявив цікаву річ: якщо прикласти до гучномовця палець, то в навушниках чути звук; шкрябаєш по ньому — чуєш звук шкрябання в навушниках. Так я дізнався, що гучномовець може працювати як мікрофон, навіть батарейки не потрібні. У школі нам розповідали про Александра Грема Бела, і я показав, як гучномовець працює з навушниками. Тоді я цього не знав, але припускав, що саме за таким принципом працював перший телефон.

Отже, тепер у мене був мікрофон і я міг транслювати звук із другого поверху на перший, використовуючи підсилювачі від радіоприймачів, куплених на розпродажах. У той час моїй сестрі Джоан, молодшій на дев’ять років, було років два-три і вона любила слухати по радіо «дядька Дона» — він співав пісеньки про «хороших діток», усяке таке і читав привітання, що їх замовляли батьки: «Вітаємо Мері таку-то з Флетбуш-авеню, 25 із днем народження».

Якось ми з двоюрідним братом Френсісом посадили Джоан внизу і сказали, що зараз буде особлива радіопередача — слухай. Піднялися нагору і почали трансляцію: «Це дядько Дон. Я знаю одну хорошу дівчинку на ім’я Джоан, яка живе на Нью-Бродвеї. У неї скоро день народження, не сьогодні, але скоро. Вона дуже класна». Потім заспівали пісеньку і зобразили музичну заставку — тубі-дубі-ду, дубі-тубі-ту. Після «передачі» ми спитали Джоан:

— Ну як — сподобалося?

— Класно, — відповіла вона, — тільки чому ви робили музику ротом?

Якось задзвонив телефон:

— Містере Річард Фейнман?

— Так.

— Це дзвонять із готелю. У нас радіоприймач зламався, ми хотіли б його полагодити. Ми чули, що ви можете із цим допомогти.

— Але я ще маленький. Я не знаю як, — відповів я.

— Ми знаємо, але все ж просимо прийти і глянути.

Готелем керувала моя тітка, але я цього не знав. Я пішов туди (вони досі розповідають, що радіо в їхньому готелі ремонтував Фейнман), застромивши велику викрутку в задню кишеню штанів. Я був іще маленьким, тож, напевно, будь-яка викрутка в моїй кишені здавалася величезною.

Підійшов до приймача і спробував у ньому розібратися. Я нічого про нього не знав, але в готелі був робітник, і чи то він, чи то я помітив, що відійшов важіль реостата, який регулює гучність, і він не повертає вал. Робітник щось там підкрутив — і все запрацювало.

Наступний приймач, який мені довелося ремонтувати, не працював зовсім. Це було просто: його неправильно вмикали. Що більше було ремонтів, то краще я в них розбирався і вчився лагодити дедалі складніші речі. Я купив у Нью-Йорку міліамперметр і переробив його на вольтметр із зовсім іншою шкалою, використавши урізки дуже тонкого мідного дроту (довжини я розрахував). Вольтметр вийшов не дуже точний, але діапазон правильних напруг для різних радіосхем показував задовільно.

Люди кликали саме мене передусім через Велику депресію — у них не