Читати книгу - "Право жити, Юрій Вікторович Лоцманенко"

путівку в Карпати; з нього жодного разу не зняли стипендії, хоч причин до того не бракувало. «Ти — знахабнілий ледацюга», — казали йому хлопці. Володька погоджувався, але завжди уточнював: «Знахабнілий талановитий ледацюга». Що ж, він мав рацію, бо справді був талановитий, не те що я — «трудяга», «зубр», за непоштивим його визначенням. Ми були зовсім різної вдачі, але на диво всім потоваришували. П'ять років спільного життя в гуртожитку — п'ять років нашої юності перейшли до полиць моєї пам'яті незмінними, і корегувати їх тепер, через кілька років і за нових обставин, я не можу. У моїх спогадах Володька Сорокін лишився добрим товаришем, якого всі щиро любили, хоч і заздрили йому. Він міг не замислюючись віддати останню копійку і останню сорочку. Втім, так само не замислюючись, міг і взяти у товариша.

Учився Сорокін дуже нерівно, хоч наука давалася йому легко. Там, де мені доводилося наполегливо працювати годинами, йому вистачало хвилин. До того ж я на відміну од свого товариша завжди вагався, навіть коли знав щось напевне. «Вайло, — глузував Володька. — Ведмідь. Тобі, Борисе, все життя продиратися крізь хащі сумнівів, бо, коли на твоєму шляху трапиться товстий стовбур, ти довго вагатимешся: як же його обійти».

Так, я був вайло і ведмідь. У нашій дружбі Сорокін грав першу скрипку. В суперечках влучні Володьчині думки щоразу перемагали мої неквапливі міркування. Проте не завжди. Дійшовши певності, що це саме так, я вже не поступався, і Сорокін складав зброю. Бувало, спалахнувши раптово, як сірник, Володька наговорить усіляких дурниць, та ж мав мужність одверто визнати, що помилився. І за це я любив його.

Захоплення його минали швидко, правда, виникали вони ще швидше. Диплом він захистив блискуче, нікого цим не здивувавши, — Володьчине щастя було незрадливе.

По скінченні інституту нам обом запропонували роботу в лабораторії Куликова, і це був один із рідкісних випадків, коли пощастило не тільки Сорокіну, а й мені.

Плин часу незворотний. Чи не тому ми так часто повертаємося думками в минуле, відшукуючи там все нові, важливі для нас подробиці. Одна з найцікавіших властивостей мозку — селективне, вибіркове зберігання інформації. Пам'ять допомагає нам подорожувати в часі знову й знову, і тільки щаслива здатність людського мозку забувати робить ці подорожі безпечними. Адже плин часу — незворотний…

Куликов зустрів нас поблажливим запитанням: «Ви знаєте експериментальну біофізику? — І сам відповів: — Ні, звичайно». На цьому урочисте посвячення в лицарі науки скінчилося. Куликов без зайвих розмов послав нас перепаювати якусь примітивну схему на транзисторах.

Років на десять старший за нас, Куликов був уже вчений з ім'ям. Спочатку він здавався мені фанатиком, бо іноді не виходив з лабораторії по дві доби. Проте за короткий час він встиг переконати не тільки мене, а й Сорокіна, що для дослідника («справжнього дослідника», — підкреслював він) такий спосіб роботи — звичайнісінький. Не знаю, чи був він бездоганним взірцем для нечисленних своїх співробітників, але авторитет мав справжній. Навіть зухвалий Володька відразу скорився, та що там — скорився, він закохався у шефа і присягався, що ладен на власний кошт відлити бронзове погруддя Куликова за розум (Володька ніколи й нікому не прощав глупоти), якби не ота осоружна звичка вченого — фальшиво щось мугикати під час досліду.

Тільки тут, у лабораторії, я побачив, як Сорокін уміє працювати. І диво — інтерес до роботи у нього не згасав. Звичайно, Володька лишився Володькою, самовпевненим і свавільним. Він частенько збочував, відхиляючись од розробленої Куликовим методики, ставив незаплановані досліди, щоб перевірити власні міркування, сварився з Куликовим, докоряючи тому за дослідницьку сліпоту. Та Куликов був упертішим і щоразу повертав Володьку на правильний шлях.

— Він, безперечно, геній, — казав мені Володька після чергової сутички з шефом. — Звичайно, він геній, але… Давай-но, Борю, все ж спробуємо зробити за моєю ідеєю…

Ми тепер жили в гуртожитку нашого науково-дослідного інституту вдвох у невеликій кімнаті і, за давньою студентською звичкою, мали все спільне: їжу, книжки, навіть взуття. До сектора приватної власності належав хіба верхній одяг, бо пальто Сорокіна мало не сягало мені до п'ят, а моє при нагоді він міг надіти замість піджака. Володька став ще довший — двометровий здоровило і не грав у збірній з баскетбола тільки тому, що здавна віддав серце плаванню.

А втім, не тільки плаванню належало його серце. Ми обидва задивлялись на блакитнооку Таню, програмістку а дев'ятої лабораторії. Я, щиро кажучи, аж ніяк не хотів, щоб Володьчине захоплення цього разу було серйозне. Мене ж як потенційного суперника Володька навіть до уваги не брав. Поряд з ним я й сам собі здавався сірим, мов горобець. І досі не знаю, чому Таня з нас двох обрала мене, чому Володьчине непоборне щастя вперше зрадило його.

* * *

Вікно, яке відчинив Сорокін, вбирало травневий день. Каштани давно розквітли, тисячі білих свічок відбивали сонце. Вітер погойдував віти і обережно зносив білі пелюстки на асфальт. На тротуарі малеча гралася в класи. Покреслений крейдою на квадрати асфальт подобрішав і розм'як під теплими променями. На ньому нерівними друкованими літерами діти написали «НЕБО» і поряд, під кружечком — «СОНЦЕ». Одноманітний гомін вулиці заполонив і мою кімнату, лише Інколи гуркотливе авто перекреслювало його — на мить, не більше. Якийсь неуважний перехожий пройшовся по крейдяних класах, ступив черевиком у півколо-небо, натис на кружечок-сонце, не помічаючи, що накоїв: черевиком по небу!.. А білий каштановий цвіт все плив і плив додолу, наче сніг. Наче сніг…

Сніг був сліпучий, молодий, дзвінкий. Січень щедро насипав іскристі замети. Ліс. Білий, як сон. Дві нескінченні звивисті смуги пролягли між ялинами. Першими проклали лижню двоє, залишили голубі смуги в білому безмежжі й зникли.

— Таню!.. аню!..

— Поспішай!.. ай… ай!..

Я дожену тебе зараз і понесу на руках. Швидше, швидше, лижі, дужі руки не втомляться нести своє щастя!

— Люблю!.. лю… лю!..

Чому не знав я раніше, де ти, моя єдина? Як міг я жити, не вдивляючися в твої очі, не слухаючи твого сміху, не цілуючи тебе? Як міг я — без тебе?..