Читати книгу - "Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов"

З того все й почалося. Він знав, де вона живе, і наступної суботи прийшов до неї. Дівчина не здивувалася.

Тепер він ждав суботи, як ждуть чуда. І чудо з'являлося йому в білій блузочці і прюнелевих туфельках з перетинками. Чудо було непостійне, зрадливе. Він ніколи не знав, якого коника воно викине наступної хвилини. На те воно й було чудом.

Їм було хороше удвох. Часто згадували Чабанку, і кучеряві вишневі сади, і пасіку, і студену воду, що хлюпала з відра, коли Нечай крутив корбу, на яку намотувався товстий ланцюг — колодязь був темний, як Ганнусині очі. Їм було що згадати. Та минуле проступало наче крізь туман. Тільки жаль, що з ним покінчено раз і назавжди. У цього минулого був сумовитий запах осінніх яблук…

— Я, здається, спізнилася…

Озирнувшись, Нечай побачив Ганнусю. Знову прийшла несподівано. Вона любила з'являтися неждано, зовсім не з того боку, з якого він чекав на неї.

— Дарма, — сказав він.

— Куди ми підемо? — спитала вона і взяла його під руку.

Вітру не було. Вдалині смарагдово сяяло море. Дівчата цокали по асфальту каблучками. Десь далеко, в парку, грав оркестр.

Вони сіли за столик, і дівчина в мереживному фартушку принесла їм морозиво. Потім вони стріляли в тирі по зайцях і совах. Потім Ганнусі забаглося танцювати, і вони подалися в парк. Там уже світилися ліхтарі. «Танцюємо вальс! — оголосив вузькоплечий молодик з чорними бачками на пташиному обличчі. — Кавалери запрошують дам». І Нечай, як справжній кавалер, клацнув підборами.

На танцювальній площадці було душно. Ганнуся обмахувалася батистовою хустинкою, яку потім засовувала під ремінець годинника. В темних алеях тріщали цикади. «Мені до лиця?» — спитала Ганнуся, надівши його безкозирку. «Дуже». — «Справді?..» — «Звичайно». Він простягнув руку, але вона вивернулася. Знала, що без безкозирки він не може повернутися на корабель.

Нарешті Ганнуся змилостивилась. «Гаразд, візьми. Подумаєш, щастя…» Вона міцно стулила губи. Здавалося, вона втратила до його безкозирки будь-який інтерес. І коли він спитав про наступне побачення, Ганнуся не відповіла. Образилась?.. У нього опустилися руки.

— У мене екзамени, — сказала, не підводячи очей.

— А в суботу ввечері?

— Добре, — відповіла майже нечутно, він прочитав відповідь по її губах.

Добре! Яке це чудове слово! Добре, добре, добре…

Він побіг, раз у раз оглядаючись. Ганнуся стояла на місці з піднятою рукою. А він думав про те, як би не спізнитися на останній баркас.

Сталося так, що сигнал великого збору він почув біля штабу флоту.

А потім, стоячи на баркасі, побачив, як один по одному згасли в темній далині Інкерманські створні вогні і Херсонеський маяк. І одразу з'явилося щось зловісне в темному небі над Севастополем, у темному морі. А він, грішним ділом, все ще усміхався і бгав безкозирку, яку насилу відняв у Ганнусі, і думав про те, що всі дівчата чомусь люблять пошикувати в безкозирках. Усі без винятку.

Звідки йому було знати, що через кілька годин почнеться війна? Нечаєві й раніше доводилося чути сигнал великого збору.

От він і усміхався своїм думкам. Він ще усміхався, навіть спускаючись у кубрик. Був певний, що всі вже сплять. У кубрику стояло сонне тепло. Але тільки-но він ліг на свою койку, як згори звісилася чубата голова Костя Арабаджі — він пошепки спитав:

— Ти бачив Клавдію?

— Я їй передав. Сказала, що ждатиме.

— А в тебе як справи, Нечай? Втім, можеш не відповідати. Видно по обличчю.

Нечай прикинувся, що спить, Костеві тільки попадися на язик!.. Кость був родом із Балаклави, але міг заткнути за пояс будь-якого потомственого одесита. Почне теревенити — не зупиниш. Дай йому тільки зачіпку.

— Нечай…

— Ну, чого тобі? Я ж сказав…

— Я не про те…

Цього разу Нечая виручив Яків Бєлкін. Підвівшись на лікті, він так витріщився на Костя, що той поквапився сховати голову під подушку. Він знав, що з Яковом жарти погані. Не розуміє гумору, от і все.

З відкритого ілюмінатора в кубрик долинав по-нічному теплий шелест моря, невиразно біліли простирадла й подушки. Нечай лежав з відкритими очима і думав. Про себе, про Ганнусю, про товаришів…

За ті півтора року служби, які вони провели пліч-о-пліч в одному кубрику, і пустомолот Кость Арабаджі, і повільний волоокий вайло Яків Бєлкін — от уже ніхто не сказав би, що він родом з Одеси! — і по-дівочому сором'язливий Шкляр, на прізвисько Сеня-Сенечка, чия койка була навпроти, і всі інші матроси, навіть ті, з якими він іноді сварився, стали йому такі потрібні, що Нечай навіть у думні не уявляв собі життя без них.

Коли корабель виходить у відкрите море і зненацька лунає різкий сигнал тривоги, і всі займають свої місця згідно бойового розпорядку, і від напруженого очікування на вилицях натягується шкіра, саме в такі хвилини особливо радієш, що ти не самотній, що поруч з тобою товариші. Ось вони стоять з рішучими обличчями в брезентових робах. Один, другий, третій… І раптом ти починаєш розуміти, що вони тобі найдорожчі в світі. Що ти без них?

І зараз він теж думав про них.

Але, думаючи про них і про себе, він непомітно поринув у минуле, в якому було тепло і затишно, бо минуле вже пережите і в нього можна повернутися щоразу, тільки-но забажаєш. Він помітив, що люди досить часто живуть у минулому, у цій благодатній країні спогадів, де ніколи не буває ні занадто холодно, ні занадто жарко, в країні, постійно освітленій тихим сонцем, де все ще можна змінити за власним бажанням, досить тільки захотіти.

В країні минулого можна було повернути кожну втрачену мить і робити все те, на що раніше не відважувався, а головне — виправляти й поліпшувати власне життя. Марне заняття?