Читати книгу - "Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов"

Так міркуючи, Нечай і заснув.

Розбудив його могутній удар, який, очевидно, глибоко ввійшов у кам'янисту землю десь за Комишевою бухтою.

Нечай схопився. Уже на палубі він почув гучне рване гудіння якихось літаків, воно завалювалося за горизонт. Серцем відчув, що то чужі літаки.

Було чотири години ранку. Почалася війна.

Відтоді вже не стихав важкий тупіт матроських черевиків. Тривога, відбій, тривога, відбій… У цьому, тепер уже новому бойовому розпорядку днів і ночей було мало місця для Ганнусі. Її владно відняла в Нечая війна. І все-таки вона для нього ще ніби не починалася по-справжньому. Чи не тому, що вона ще не стала його особистою війною?

Ворожі літаки бомбили Севастополь. Ворожі кораблі підстерігали крейсер у відкритому морі. Але все це ще чимось нагадувало навчання: стріляння бойовими снарядами по літаках, які пікірували гарно, наче на картинці, стрільбу з вогнем і димом, після якої неодмінно давали відбій повітряної тривоги. Та тільки-но літаки ворога зникали, як знову ставало спокійно і тихо.

А зведення тим часом були дедалі зловіснішими. Кінгісеппський напрям, Новгородський напрям, Гомельський і Одеський напрями… Мертві географічні карти з меридіанами і паралелями, з низинами і гірськими хребтами ожили, почали рухатися… І одного дня командир крейсера, кавторанг [1] , несподівано скомандував:

— Бажаючі захищати Одесу — крок уперед!..

Вони вийшли разом.

Нерухома сталева палуба гойднулася, коли вони вийшли, — комендори й електрики, мінери й сигнальники. Недавно вони ще зверхньо, ніби марсові, дивилися на тих, хто «тинявся» на березі в морській формі, а зараз… Війна змінила всі поняття, навіть уявлення про життя і смерть. І тепер ніхто з них, жоден не міг повестися інакше. Відсидітися за спиною товариша? А як же ти подивишся йому в очі?..

Навіть кавторанг, який бував у бувальцях, — він воював проти фашистів ще під час іспанської війни, — навіть він, треба гадати, був приголомшений. Він не міг списати на берег увесь екіпаж. Спеціалісти йому самому були потрібні. І він, відчуваючи ніяковість через те, що повинен когось незаслужено образити, а когось виділити і ніби нагородити своїм довір'ям, скривившись наказав:

— Відставити!

Незважаючи на золоті нашивки на кітелі і високе командирське звання, кавторанг був такий же, як оті засмаглі хлопці, що стояли в шеренгах навпроти нього, і відчував те саме, що й вони. Тому, знизавши плечима, наказав принести список особового складу.

— Андрієнко — крок уперед. Арабаджі, Бєлкін…

Мічман вимовляв усі прізвища високим голосом, який раз по раз зривався, і тривога Нечая, котрий напружував слух, зростала щохвилини. Ось уже дійшла черга й до Шкляра. «Семен Семенович Шкляр» — так назвав він себе, коли вони були ще у флотському екіпажі. І це тоді всіх розсмішило. А Кость Арабаджі охрестив його Сеня-Сенечка, і це прізвисько прилипло до матроса. Він був одним з останніх у списку. За ним мічман назвав ще прізвище старшини другої статті Федора Яценка. І замовк.

Все!.. У Нечая виступив піт. Як же так? Вони підуть, а він, Нечай, залишиться. Ноги Нечая приросли до палуби, ніби на нього наділи свинцеві водолазні калоші. Як же так?

Гірка образа підступила до горла. Він стояв у шерензі, але довкола нього була ніби порожнеча І тут він несподівано почув голос Костя Арабаджі.

— Товаришу капітан другого рангу, дозвольте звернутися… — сказав Кость. — Помилочка вийшла. А як же Петро Нечай? Адже він одесит, це всім відомо.

— Нечай? — командир задумався. — Так, кажеш, помилочка вийшла? Що ж, твоя правда. Кожен має право захищати своє місто, свій дім. — Він обернувся до мічмана, який стояв у нього за спиною. — Допишіть Петра Нечая.

І знову день став сонячний, світлий, і веселі зайчики застрибали з хвилі на хвилю, і Нечай почув гаркаві голоси чайок, а потім, опинившись поруч із Костем Арабаджі, непомітно потиснув йому руку.

їх зарахували в одну роту. Нечая, Костя, Якова Бєлкіна і Сеню-Сенечку. Народ там підібрався підходящий, меткий і веселий. Хто з крейсера «Коминтерн», а хто з есмінців. І з командиром їм теж пощастило. Високий насмішкуватий лейтенант відрекомендувався їм незвично. Пройшовшись перед строєм з закладеними за спину руками, він раптом різко зупинився. «Лейтенант Гасовський, — сказав він. — Прошу любити й поважати. Інакше… Інакше, добра не ждіть. Ви мене зрозуміли?»

Кілька днів минуло в нестерпному чеканні. Потім вони навантажились на двотрубний «Днепр». Раніше це було мирне учбове судно,

Нечай його добре знав. Зараз воно ошкірилося дрібнокаліберними зенітками, встановленими біля капітанського містка і на кормі, і прибрало грізного вигляду. Біля зеніток стояли мовчазні матроси в брезентових робах з протигазними сумками через плече. Вони вдивлялися в горизонт. І море, і небо були ворожо темні.

Розмістилися в кают-компанії. Було чути, як натужно дихає парова машина. Севастополь повільно віддалявся, опускаючись усе нижче й нижче. Усі мовчали. І тут з'явився Гасовський.

— Розібрати пояси! — наказав він. — Мерщій!..

Коркові пояси були звалені на купу. Нечай подивився в той бік. Він не думав про небезпеку. Хіба не однаково?

— На біса вони нам, ці пояси? — огризнувся Кость Арабаджі. — Ми, лейтенанте, уже сьорбнули моря. Тут усі вміють плавати.

— Он як? — Гасовський нагнувся і, мружачись, подав Костеві корковий пояс. — Прошу надіти.

Його голос залишився рівним, спокійним, але Костеві досить було побачити його очі, що стали темними, майже шаленими, і він одразу підкорився. Кость, нічого не вдієш, зітхнув і надів пояс. Війна!..

А в ілюмінаторах синіло море. «Днепр» ішов швидко, і було чути, як за бортом струмує вода Говорити не хотілося. Зчепивши пальці на потилиці, Нечай лежав і думав про Ганнусю, з якою не