Читати книгу - "Цікавий випадок Бенджаміна Баттона, Фіцджеральд Френсіс Скотт"

- Досить! - захрипів він.- Це вище моїх сил! Показуйте вже нарешті що там!

- В такому разі, пане Баттон, ходіть за мною.

Він поплівся за нею. Вони зупинилися в кінці довжелезного коридору, біля дверей палати, за котрими на всі лади верещали немовлята,- отож не дарма її назвали «писклявою палатою». Вони увійшли. Попід стінами стояло щонайменш півдюжини білесеньких колисок, і до кожної був прив’язаний ярличок.

- Ну? - хапаючи повітря, запитав пан Баттон. Котра з колисок моя?

- Ось ця! - роздратовано кинула медсестра.

Пан Баттон поглянув туди, куди вказував її палець, і ось що побачив. Перед ним сповитий в величезне біле простирадло і з горем пополам втиснутий нижньою частиною тулуба в колиску, сидів стариган, котрому, без усіляких сумнівів, було щонайменш сімдесят років. Його поріділе волосся було вибілене сріблястою сивиною, а довга свинцево-сіра борода кумедно хилиталася на протязі, що віяв з вікна. Він поглянув на пана Баттона тьмяними, безбарвними очима, котрі сяяли подивом.

- А хай би вас цап з’їв! - гримнув пан Баттон, який устиг змінити жах на гнів.- Що це вбіса таке? Це у вас так заведено глузувати з людей?

- Нам геть не смішно,- суворо увірвала медсестра.- Не знаю кого там цап має з’їсти, але це ваш син, можете навіть не сумніватись.

Холодний піт знову заливав очі Баттона. Він замружився, воліючи відкинути все, як дурний сон, але нічого не змінилось. Поза сумнівом: перед ним був сімдесятирічний дідуган, чи то сімдесятирічне немовля, довжелезні ноги якого стирчали з колиски.

Він безпристрасно споглядав їх, а потім раптом по-старечому прохрипів:

- Ти мій татко?

Баттон і медсестра здригнулися.

- Коли ти мій тато,- бубонів старенький,- забери мене хутчіш звідси, або хоча б розпорядися, аби вони принесли більш зручне крісло.

- Мамцю рідна, всі святі! Скажи, заради бога, звідки ти взявся? Хто ти? - заволав пан Баттон у відчаї.

- Не можу стверджувати,- озвався той плаксивим голосом,- позаяк народився я всього кілька годин тому, знаю лиш те, що прізвище моє Баттон.

- Брешеш, Іудо! Ти самозванець!

Старенький апатично глянув на медсестру.

- Нічого так зустріч новонародженого, еге ж? Скажіть же хтось йому, що він помиляється.

- Ви помиляєтесь, пане Баттон,- суворо сказала медсестра.- Це ваш син, тут вже нічого не вдієш. І коли вже ваша ласка, заберіть його додому. Якнайшвидше. Сьогодні! Вже!

- Додому? - перепитав Баттон, ще досі не ймучи віри усьому, що діється.

- Так, додому. Ми не можемо його тут утримувати. Ніяк не можемо. Звиняйте.

- Що ж, гаразд,- пробубнів стариган.- Нічого й додати, миленьке у вас тут місце для немовляти, котрому потрібна тиша та спокій. Весь час писк, крик, навіть задрімати ніяк. А коли я попрохав поїсти,- тут він аж верескнув від обурення,- мені впхнули пляшечку з молоком!

Пан Баттон звалився на стілець поряд із сином, затуливши обличчя руками.

- Матір Божа,- шепотів він з відчаю.- Що ж люди скажуть? Як на очі тепер їм з’явитись?

- Вам доведеться забрати його додому,- наполягала медсестра.- Негайно!

В уяві нещасного пана Баттона зародилася жахлива і безглузда картина: він йде вулицею пліч-опліч з цим страховидлом.

- Я не можу. Не можу! - конав він.- Люди ж розглядатимуть, розпитуватимуть, а мені що порадите відповідати? Доведеться знайомити всіх із сімдесятирічним паном, мовляв: «Це мій синочок, він народився сьогодні вранці».

А старець буде кутатися у своє простирадло, і вони проходитимуть повз людяних крамниць, повз ринку работоргівців 3 (на мить пану Баттону засвербіло, аби його син був темношкірим), повз розкішних садиб, повз борделів...

- Та візьміть ви себе в руки! - закомандувала медсестра.

- Послухайте,- озвався раптом стариган,- чи не думаєте ви, що я піду додому в оцьому простирадлі? Ви серйозно?

- Новонароджених завжди сповивають в пелюшки.

Із злісною посмішкою старець показав на малесеньку білу сорочечку

- Ви тільки-но погляньте! - заволав він.- Вони додумались зодягти мене в оце.

- Новонароджених завжди сповивають в пелюшки,- відстрілюючи кожне слово, гримнула медсестра.

- А в цій ситуації що ви мені скажете,- продовжував старенький,- пропонуєте йти вулицями голяка? Ця пелюшка надто мала і незручна. Дайте хоч ковдру якусь.

- Агов, заждіть, людоньки! - поспішив втрутитися пан Баттон, вп’явшись поглядом в медсестру.- Ви за мене забули! Що мені з тим всім робити?

- Хм, раджу чимшвидше бігти до крамаря за одягом.

На виході з палати пану Баттону почувся голос сина:

- І тростину, татусю. Купи мені тростину.

Двері з гуркотом захлопнулися.

- Доброго ранку,- привітався пан Баттон до крамаря універсального магазину Чізпіка.- Мені потрібен дитячий одяг.

- Кіко вашому пуцьоронку років, пане?

- Ось вже шосту годину тішить нас своєю появою,- нерозважливо відповів пан Баттон.

- Одежина для мацьоньких продається оно, через вулицю.

- Ні, мені здається... здається, що це не дуже підійде. Бачте... дитинка в мене досить дебелою уродилась. Неймовірно... е-м... дебелою.

- Там має бути одяг і для більшечких карапузів.

- А де можна придбати одяг для підлітка? - запитав пан Баттон, змінюючи тактику.

Йому так муляло те, що його страшну таємницю, либонь, знає вже весь світ.

- Тута.

- Тоді...

Він збентежився. Думка про те, що сина доведеться вдягати, як дорослого пекла його. Давай прикинемо: якби ж знайти йому одежину для досить дебелого підлітка, зістригти цю жахливу бороду, пофарбувати волосся в брунатний колір, і таким чином приховати цей сором, зберігши хоч краплю гідності... про свою репутацію й згадувати не хотілося.

Погляд Баттона бігав вітринами, наче сонячний зайчик, та коли йому довелося переконатися, що підходящого розміру для синочка не знайти, він почав крамницю проклинати. А що ж ви порадите робити в таких обставинах, як не клясти крамницю?

- То кіко, ви кажете, вашому карапузу? - поцікавився крамар.

- Йому... шістнадцять років.

- Перехреститься треба, бо щось здалось мені, наче ви казали про шість годин. Одяг для парубків можете знайти в сусідній залі.