Читати книгу - "Цікавий випадок Бенджаміна Баттона, Фіцджеральд Френсіс Скотт"

На цей безглуздий аргумент не було чим відповісти, тому Бенджамін промовчав, чим кордони, які між ним встановились, зробив ширшими. Наразі його бентежило лиш одне питання: чим вона колись його приваблювала?

А тут, як на гріх, він відчув, що потяг до всіляких розваг дедалі більшав. Він був на всіх прийомах Балтимору, танцював з молодими заміжніми жінками, фліртував з красунями, що вперше виходили в світ, а його дружина, наче стара вдова, обличчя котрої щодня ставало похмурішим, сиділа серед літніх матрон, то вдаючи горду неприступність, то проводжаючи його з докором на черговий раут.

- Страшно й подумати! - казали всі навколо.- Яка непристойність! Такий молодий чоловік, а одружений зі старою шкапою! Та він же десь на років двадцять молодше за неї!

Вони забули - оскільки людська пам’ять коротка,- що їх матусі і татусі теж пліткували колись про цей нерівний шлюб.

Прикрощі, котрі Бенджаміну доводилось терпіти у власному сімействі, цілком окупалися новими інтересами. Він почав грати в гольф, при чому мав у ньому значні успіхи. Він захоплювався танцями: в 1906 році він неперевершено виконував бостон, а у 1908-му - максіксе, а в 1909-му всі юнаки міста заздрили його вмінню танцювати касул-уок. 6

Звісно, справи дещо заважали його успіхам у світі, але все ж торгівлею залізяччям він займався ось вже двадцять п’ять років і вважав, що скоро прийде час передати справу в руки свого сина Роско, котрий недавно закінчив навчання у Гарвардському університеті.

Люди часто плутали Бенджаміна з Роско, і йому від того було приємно. Він навіть забув про свій страх, котрий з’явився в ньому, коли він повернувся з Іспано-американської війни. Він почав наївно тішитися своєю зовнішністю. В цій діжці меду була лиш одна лишка дьогтю: він страшенно не любив з’являтися на людях з дружиною. Хільдеґарді було вже під п’ятдесят, і поряд з нею він мав вигляд, радше її внука.

Одного разу, у вересні 1910 року, через кілька років після того, як фірма «Роджер Баттон і Ко» перейшла до рук Роско Баттона, один юнак, котрому на вигляд можна було дати не більше двадцяти років, поступив на перший курс Гарвардського університету в Кембріджі. Він замовчав свій справжній вік і те, що його власний син закінчив той самий вуз десять років тому

Його зарахували в університет, і невдовзі він опинився серед першості своєї групи, певно, через те, що виглядав трішечки старше за своїх однокурсників, більшості з яких було вісімнадцять.

Та цілковитий успіх він здобув під час футбольного матчу проти команди Йельського коледжу, де з холоднокровною та безпощадною люттю він забив сім штрафних і чотирнадцять простих голів у ворота суперника.

Одначе, як не дивно, на третьому курсі він значно слабше грав у футбол. Тренери помітили зменшення ваги, а найуважніші помітили, що і ріст його зменшився.

Він більше не забивав голів - його терпіли в команді лишень із-за колишньої слави, та надії на її відродження в нових іграх, особливо проти Йельського коледжу.

На останньому курсі він остаточно полишив спортивну кар’єру. Він став таким кволим, миршавим, що один другокурсник прийняв його за новачка, і то добряче принизило дух Бенджаміна. Про нього говорили огидні речі, знущалися над ним, а винахідливість у дотепі ровесників змушувала його щоразу шарітися. Йому дедалі важче було навчатися. Навчальний матеріал здавався надто важким. Кілька раз він чув від однокурсників про школу святого Мідаса, 7 котру багато хто з них закінчив, і вирішив після університету сам туди вступити, щоби жити серед хлопчиків свого віку.

В 1914 році він повернувся в Балтимор з гарвардським дипломом в кишені. Хільдеґарда на той час переїхала до Італії, і Бенджамін поселився разом зі своїм сином Роско. Роско приязно зустрів батька, та все ж в його ставленні очевидно не було сердечності - син навіть нерідко задумувався над тим, що Бенджамін, котрий замріяно вештався будинком, заважає йому. Роско вже був одруженим, і займав у Балтиморі значний статус, тому аж ніяк не хотів, аби його родину огортали плітки.

Бенджамін залишився самотнім, якщо не брати до уваги кількох хлопчаків, що жили по сусідству. Невдовзі він згадав, що хтів поступити в школу святого Мідаса.

- Слухай, сину,- звернувся він якось до Роско,- я ж начебто казав тобі, що хочу піти до школи.

- Ну що ж, іди,- коротко відповів Роско. Він намагався ухилитися від неприємної розмови.

- Але сам-один я не можу туди їздити,- сказав Бенджамін.- Доведеться тобі мене возити.

- В мене часу немає,- увірвав Роско. Очі його звузились, він дивився на батька з неприязню.- І повинен тобі сказати,- добавив він,- кинь ти цю справу. Краще зупинись... Краще... Краще...- Він запнувся.- Краще б ти увімкнув задній хід. Твій жарт зайшов надто далеко. Це вже навіть не смішно. Поводь себе... пристойно!

Бенджамін дивився на нього, ковтаючи сльози.

- І ще одне,- продовжував своєї Роско.- Я хочу, аби ти на людях звав мене «дядько» - не Роско, а «дядько», зрозуміло? Просто смішно дивитись, як п’ятнадцятирічний пацан звертається до мене так фамільярно. Краще навіть, якщо ти будь-де і будь-коли зватимеш мене «дядьком», так ти швидше звикнеш.

Роско суворо оглянув батька і пішов кудись.

Після цієї розмови понурений Бенджамін пошкандибав у свою кімнату, де поглянув на себе в дзеркало. Він не голився ось уже три місяці, позаяк не було що голити. Коли він повернувся з Гарварду, Роско запропонував йому надягнути окуляри і приклеїти на щоки бакенбарди, і тоді йому раптом здалося, що комедія ранніх років його життя повторюється. Але щоки під бакенбардами жахливо свербіли, і до того ж йому було соромно їх носити. Він заплакав, і Роско над ним зглянувся.

Бенджамін взявся було читати дитячу книжку «Пластуни Біміні Бей». 8 Але раптом впіймав себе на тому, що думає про війну. За місяць до того як Америка об’єдналась із союзниками, Бенджамін вирішив піти добровольцем, але його не взяли, адже для цього потрібно було мати шістнадцять років,