Читати книгу - "Нічний політ, Антуан де Сент Екзюпері"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
II
Отож три поштових літаки з Патагонії, Чілі й Парагваю вертали до Буенос-Айреса з півдня, заходу й півночі. Там пошту чекав уже літак, що опівночі вирушав до Європи.
Троє пілотів, кожен у своїй важкій колисці, серед ночі загублені, міркували про політ і, тримаючи курс на величезне місто, поволі спускалися зі своїх грізних або тихо-мирних небес, як спускаються з гір селяни-верховинці.
Рів'єр, директор мережі повітряних сполучень, походжав туди й сюди стартовим майданчиком на буенос-айреському аеродромі. Він був мовчазний, бо жодний з трьох літаків ще не прибув, і день таїв і далі в собі небезпеку. Поступово, як надходили телеграми, Рів'єр усвідомлював: він щохвилини видирає дещо з лабетів у долі, звужує круг невідомого і витягає свої екіпажі з ночі на берег.
До Рів'єра підійшов службовець із радіограмою:
- Передає чілійський поштовий, йому видно вже вогні Буенос-Айреса.
- Гаразд.
Невдовзі Рів'єр почує гук мотора: ніч уже вертає йому одного літака; так припливи й відпливи сповненого таємниць моря викидають на пісок скарб, що його довго гойдала хвиля. А потім ніч віддасть йому і два інших літаки.
Тоді день цей дійде краю. Тоді натомлені команди підуть спати і свіжі команди їх заступлять. Але Рів'єр спочинку не матиме, бо доведеться клопотатися за європейський поштовий. I так буде завжди. Завжди. Вперше цей старий борець здивовано відчув, що втомився. Літаки прибувають, але вони ніколи не стануть для нього тією перемогою, що закінчує війну і кладе початок добі щасливого миру. Вони завше будуть тільки за один ступінь, що веде за собою тисячу таких самих ступенів. Рів'єрові здавалося, що він тримає в простягненій руці величезний тягар, і то довго, без відпочинку, без надії на відпочинок. «Старіюсь…» Очевидячки, він старіється, коли вже не має втіхи з самої лише дії. Дивно, такі думки його зроду ще не турбували. З журливим шепотом до нього підкочувалися хвилі зворушення, що його він досі притлумлював у собі: хвилі втраченого колись океану. «То це все так близько?» Отож-бо він якось непомітно й поволі дійшов старості, думки «а от настане час», думки, що так скрашує людське буття. Ніби й справді колись-то може настати час і ти на схилку життя осягнеш щасливого спокою, того, що мариться. Спокою, одначе, нема. А може, нема й перемоги. Годі раз і на все прибути геть усім поштовим літакам.
Рів'єр став коло старого механіка Леру - той порався з літаком. Леру, як і Рів'єр, працював уже сорок літ. I всю свою силу він обертав на працю. Коли о десятій увечері або опівночі Леру вертав до господи, перед ним не поставав якийсь інший світ; вороття додому не було для нього втечею. Рів'єр усміхнувся до того чоловіка з гладким лицем; механік показав на вісь, що мінилася синню: «Її надто були закрутили, я попустив». Рів'єр нахилився до вісі. Він знов повернувся до службових клопотів. «Треба сказати в майстернях, щоб вони припасовували такі штуки вільніше». Він помацав пучкою подряпини на металі і знову пильно глянув на Леру, на його суворі зморшки. Дивне запитання вихопилося у Рів'єра - він навіть посміхнувся, як питав:
- Леру, ви впадали за жінками?
- Та жінки, пане директоре, бачите…
- Вам, як і мені, все було ніколи…
- Ага, ніколи…
Рів'єр дослухався до його голосу - чи не чується в його відповіді гіркоти; гіркоти, проте, не було. Озираючись на минуле життя, ця людина відчувала спокійну втіху теслі, що витесав прегарну дошку: «Ну от. Готове!»
«Ну от,- подумав Рів'єр.- Моє життя так само готове!»
Він одмахнувся від журних думок, утомою навіяних, і рушив до ангара: десь у небі вже гуркотів літак із Чілі.
III
Далекий гук мотора щораз дужчав, наливався. Спалахнули стартові вогні. Червоні ліхтарі нічного освітлення вияскравили обриси ангара, радіощогл, простокутного поля. Все вбралось по-святковому.
- Он і він!
Літак уже біг по землі в промінні прожекторів. Він сяяв, наче новий. От він став нарешті коло ангара: механіки й обслуга подалися до нього забрати пошту, проте пілот Пельрен не ворухнувся.
- Гей! Чого забарились? Вилазьте!
Пілот, ніби над чимось чаклуючи, не відповів. Дослухався, певне, до шуму польоту, що бринів ще в ньому. Він поволі похитав головою, нахилився й почав порпатися внизу. Нарешті випростався, обернувся до начальства, до товаришів і обвів усіх поважним поглядом, буцім оглядав свої статки. Здавалось, він підраховує, вимірює, зважує їх. Він чесно заслужив усе те: і по-святковому причепурений ангар, і міцноту цементу, і ген оте далеке місто, з його рухом, жінками і теплом. Тепер він міцно тримав людей у широких долонях, як своїх підданців: він міг їх торкнутися, почути, міг вилаяти їх. Спершу він навіть збирався їх вилаяти, такі-бо вони спокійні, певні своєї безпеки - стоять і милуються на місяць. Та він був милостивий:
- Пригощаєте ви!
I спустився з літака.
Йому хотілося розповісти про свій політ.
- Аби ви знали!..
Вважаючи, певне, що тим усе сказано, він заходився стягати з себе шкуратянку.
Коли машина везла Пельрена вкупі з похмурим інспектором та мовчазним Рів'єром до Буенос-Айреса, пілот зажурився. Воно-то радісно викрутитись із халепи і, ставши твердо на землі, лаятися на всі заставки. Така потіха!.. А все ж, як згадаєш, моторошно стає…
Борюкання з циклоном - це в кожному разі щось реальне, щире. Зовсім інше - образ речей, як їм здається, що вони самі.
«Як під час бунту,- обличчя людей лише трохи бліднуть, але як міниться усе довкола!»
Він будив у собі спогади.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний політ, Антуан де Сент Екзюпері», після закриття браузера.