Читати книгу - "Поезії. Книга III, Олександр Олесь"

Бігли вони,

Щебетали по нивах,

В яри заглядали,

Грались, шуміли,

Зливались в потоки...

Щастя, здавалось,

Злетіло на землю,

Кожного втішило,

Вкрило, зогріло,

Кожну билинку малу пригорнуло,

Навіть одбилось в обличчях людських

Усміхом, жалем, добром.

Щастя! Ах, щастя,

Ти іноді все ж залітаєш

На землю безщасну!

В небі жайворонки в’ються,

Заливаються-сміються,

Грають, дзвонять цілий день,

І щебечуть, і співають,

І з весною світ вітають

Дзвоном радісним пісень.

Ось вони на землю впали,

Щось шепнули їй, сказали

І розтали знов у млі...

І щоб глянути на диво,

Виглядають полохливо

Перші проліски з землі.

Квітами, травами

Вкрилась земля.

З ранку до вечора

Сонце світило,

Сяло,

Лилось, цілувало,

Гріло огнем поцілунків

Землю холодну,

Голодну.

Тільки на заході

Десь під горою

Часом лягало спочити,

Щоб через мить на рожевому сході

Злотнії вії розкрити,

Злотнії, довгії вії...

Бідній Весні ж

Ці хвилини-години

Роками, віком здаються.

Бідна

Не ляже,

Не засне,

Схопиться з ліжка

І руки ламає.

Ходе, нудьгує,

До місяця каже:

«Місяцю, місяцю,

Князеньку ночі,

Зглянься на мене!

Взявши на срібнії крила свої,

Ти понеси мене

Високо, високо,

Щоб хоча здалеку

Я надивилась

В блискавки-очі йому.

Місяцю, місяцю,

Ти поринаєш,

Плещешся в хмарах,

Ти мого голосу-крику

Не чуєш.

Ти не говориш,

Чи скоро я вґледжу

Усміх його?

Ох, ще не швидко:

Ще тільки другі

Півні проспівали...»

Місяць не чув.

Він купавсь в океані,

Грався, як злотний дельфін,

Кидався в хвилі

І знов вилітав,

Бризкав

І струшував срібло із себе.

Падало срібло,

Лилося на землю

І сріблило мрії землі.

А ніч...

Свої коси чесала,

Сплітала їх дрібно,

І знов розпускала,

І знов розкидала

По плечах смуглястих своїх.

В повітрі чиїсь

Поцілунки дзвеніли,

І гасли,

І знов розцвітали,

Зливались,

Сплітались

І в’яли в вінках.

І хто може знати,

Чиї то були поцілунки?

Чи то солов’ї щебетали,

Чи капали роси з туманів,

Чи трави співали квіткам?

Хто з нас завісу

Таємної ночі розкриє...

Удень

Ми б усе одгадали,

Усе б на частки поділили,

А ніч

Тільки землю обніме -

І ми вже безсилими стали;

Тільки ми срібного келиха ночі

Злегка торкнулись устами,-

Ми вже обпоєні чаром.

Казкою

Ніч, і життя,

І весь світ нам здається.

Годі тоді нам

Розгадувать тайни.

Думаєм ми

І не знаєм,

Що воно сталося

З нами самими.

Року 1904

* * *

Вітер віє, віє, мліє,

Навіває срібні сни,

Навіває злотні мрії,

Чеше кучері Весни.

То загляне в чорні прірви,

То злетить в блакить ясну,

То пелюстки білі зірве

І посипле на Весну.

То замовкне, то заграє,

То всміхнеться, то зітхне...

З кожним з нас таке буває,

Як кохання спалахне.

Вітер любе,

Світ голубе,

Обнімає,

Пригортає,

Струмнем ллється,

Шовком в’ється,

Шуми носе,

Суше роси,

Сам не знає,

Що кохає.

Прилетить над море синє,

І на мить свій льот зупине.

І до хвиль простягне руки,-

І поллються з моря звуки,

Наче з арфи золотої,-

Тихі дзвони, тихі бої;

Все шептання...

Все зітхання...

Але Вітер вдаре в струни -

І гримлять із хвиль перуни.

Море стогне, плеще, грає,

Береги гранітні крає,

І кричить, і в білій піні

Сріблить, білить хвилі сині!

Але ось рука втомилась,

Хвиля впала і розбилась,

Знову море грає тихо,

Знову арфа ледве диха...

Ще рука на струнах мліє,

А вже Вітер зводе вії

І на камені, на скелі

Лове сни свої веселі.

А Весна іде, як фея,

В чарах шуму і пісень,

Біла, біла, як лілея,

В квітах яблунь і вишень.

Скрізь блукає,

Все вітає,

Йде і сіє срібний цвіт,

Обсипає білий світ.

Стане, гляне Сонцю в очі

І спочить від щастя хоче.

Що їй Вітрове кохання,

Сльози, співи і зітхання?

Хай нудьгує,

Хай сумує,

Слід покинутий цілує,

Грає, плаче, віє, мріє

І піснями землю гріє.

Хай зітхає, хай кохає

І надію колихає.

Надіє, надіє! Облудна мара...

Ти розпачу мати і зради сестра!

О, хто тебе ніжно на грудях не грів

І хто за тобою орлом не летів?!

І ти окриляла рожеві думки

І скрізь розсипала пахучі квітки.

Та падали мрії підбиті на шлях,

І чорні гадюки сичали в полях.

А ти, сміючись, залишала поля

І бігла дурити такого, як я.

Та поки ще Вітер не в’яне в журбі

І віре, як вірив колись я тобі,

Нехай понад гаєм без стежки летить

І тихо на кобзі зеленій шумить:

«Весно! Весно! Раю мій!

Вся краса в тобі одній,

Вся краса, що в світі малась,

У тобі одній з’єдналась,

І тепер її оселі,

Де колись вона жила,

І блищала, і цвіла -

Чим різняться від пустелі?

Весно! Весно! Раю мій,

Вся краса в тобі одній.

Весно! Весно! Слухай співи -

Я щасливий, ми щасливі...»

А Весна... Весна й не чула.

Що їй Вітер шелестів,

В небі поглядом тонула,

Де Орел її летів.

І молилась, і сплітала

Із благань вінок йому,

Цілий світ вона кохала

І молилася йому.

І у Вітра стислись груди,

Очі вгледіли когось,

І страшне чуття облуди

В серце кігтями вп’ялось.

Підкрадались, гнулись, слались

Чорні звірі-вороги,

Чорні хмари насувались,

Слали тіні навкруги.

І зустрілись чорні хмари

І накинулись, вп’ялись,

І прокльони і удари

Загуділи, полились.

Сунуть хмари, стогнуть, б’ються,

Всю ніч бій на смерть іде;

З зброй блискучих іскри ллються,

В сурму мідну грім гуде.

Наче... гетьман з козаками

Понад хмарами гуля

І із лука блискавками

В ворогів своїх стріля.

Наче бою сили рівні

Не скінчили в ранній час,

І ворожі порохівні

Вибухають раз у раз.

Час пройшов і ясно стало,

Ранок слізьми заблищав,

Все зітхнуло, заспівало,-

Тільки Вітер не співав.

Стогнав він: «О Весно!

О зоре ясна,

Чи любиш мене ти?» -

Мовчала Весна.

«Я мучусь, конаю,

Я ночі не сплю.

О Весно, о мила,

Люблю я, люблю.

Зорять твої очі

В небесну блакить...

О, дай мені сили

Туди полетіть.

Зв’язала, скувала

Ти крила мої,

І я не літаю -

Стелюсь по землі.

Так дай мені зілля,

Отрутоньки дай,

Хоч я вже коханням

Отруєний вкрай...»

І