BooksUkraine.com » Класика » Микола Джеря, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"

147
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Микола Джеря" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 38
Перейти на сторінку:
це за дiв­чи­на? Де во­на взя­ла­ся в на­шо­му се­лi?" - ду­мав мо­ло­дий Дже­ря, на­дi­ва­ючи шап­ку i пе­ре­ки­да­ючи сви­ту че­рез пле­че. Вiн пi­шов до ха­ти, а та пiс­ня, а тi чор­нi бро­ви не схо­ди­ли в йо­го з дум­ки.

Молодий Дже­ря пе­рей­шов не­ве­лич­кий са­док i по­за ха­тою по­вер­нув на двiр. На призьбi си­дi­ла йо­го ма­ти, Ма­ру­ся Дже­ри­ха, вже не­мо­ло­да мо­ло­ди­ця, блi­да, з тем­ни­ми очи­ма, з су­хор­ля­вим ли­цем. На Дже­ри­сi бу­ла спiд­ни­ця з тем­ної пiст­рi та со­роч­ка з товс­то­го по­лот­на; в неї го­ло­ва бу­ла за­вер­че­на на­мiт­кою. На­мiт­ка свi­ти­лась, i че­рез неї бу­ло вид­но ви­со­кий очi­пок з чер­во­ни­ми ла­па­ти­ми квiт­ка­ми на жов­то­га­ря­чо­му по­лi. Жов­тi ста­рi чо­бо­ти бу­ли по­чер­не­нi по са­мi кiс­точ­ки i тiльки ха­ля­ви ще жов­тi­ли. Чор­нi бро­ви зда­ле­ки ду­же ви­раз­но чор­нi­ли пiд бi­лим пруж­ком на­мiт­ки. По­руч з Дже­ри­хою си­дi­ли чо­ти­ри мо­ло­ди­цi, по­зав'язу­ва­нi здо­ро­ви­ми хуст­ка­ми на ви­со­ких очiп­ках.


Старий Дже­ря в од­нiй со­роч­цi сто­яв ко­ло во­рiт, спер­шись на тин, i роз­мов­ляв з якимсь чо­ло­вi­ком. Мо­ло­ди­цi роз­­мов­ля­ли та цо­ко­тi­ли, як пти­цi на де­ре­вi. Дже­ри­ха роз­ка­зу­ва­ла де­ся­тий раз, як її син тiєї не­дi­лi пер­ший раз чи­тав апос­то­ла в церк­вi, як роз­гор­тав книж­ку, i як вий­шов се­ред церк­ви, i як став, i як пе­рес­ту­пав з од­нiєї но­ги на дру­гу, як за­со­ро­мив­ся i по­чер­во­нiв. Во­на, оче­ви­дяч­ки, бу­ла та­ка ра­да, що в неї не­ве­лич­кi тем­нi й яс­нi очi так i кру­ти­лись на всi бо­ки.


- Господи! скiльки я пе­ре­но­си­ла дя­ко­вi ку­рей, скiльки од­­нес­ла по­лот­на, яєць, гро­шей! А все-та­ки мiй Ми­ко­ла ви­в­чив­ся чи­тать, дя­ку­ва­ти гос­по­до­вi ми­ло­серд­но­му. Як зас­пi­ває мiй Ми­ко­ла в церк­вi, то я й са­ма не своя. Б'ю пок­ло­ни та мо­лю­ся та хре­щусь… А це не­дав­но я вже ка­за­ла своєму ста­ро­му, чи не час би оже­нить си­на. Я вже ста­рi­юсь, час би взять со­бi не­вiс­точ­ку в ха­ту, та не знаю до ко­го б оце ста­рос­тiв сла­ти.


Молодицi пе­реб­ра­ли язи­ком усiх дiв­чат на се­лi, пе­ре­су­ди­­ли й ба­га­тих, i бiд­них, та й спи­ни­лись на од­нiй; то бу­ла Вар­ка, доч­ка од­но­го вер­бiвсько­го ба­га­ти­ря, мо­ло­да й мо­тор­на дiв­чи­на.


Джериха не вва­жа­ла, що Вар­ка бу­ла ба­га­тир­ка, а її син був убо­гий. Во­на зна­ла, що всi дiв­ча­та во­ди­ли очи­ма слiд­ком за Ми­ко­лою, а як вiн йшов ву­ли­цею, то ви­бi­га­ли ди­ви­тись на йо­го, аж пе­ре­ла­зи трi­ща­ли.


Сонце би­ло про­мiн­ням з-за при­чiл­ка. По­ло­ви­на дво­ра бу­ла вкри­та яс­ним чер­во­ним свi­том, по­ло­ви­на ле­жа­ла в тi­нi. Ми­ко­ла вий­шов з виш­ни­ка i поп­ря­му­вав до ха­ти.


- За вов­ка про­мов­ка, а вовк i в ха­ту! - про­мо­ви­ла ма­ти, вгле­­дiв­ши си­на. - А ми, си­ну, оце роз­мов­ля­ли за те­бе, бо­дай не ва­ди­ло, ко­ли не чув.


- Про що ж ви роз­мов­ля­ли, ма­мо? - спи­тав син.


- А про те, що те­бе час оже­нить! - ска­за­ла ма­ти. I мо­ло­ди­цi знов по­ча­ли вих­ва­лю­вать Вар­ку на всi бо­ки.


- Хвалiть, та гля­дiть, щоб ча­сом не пе­рех­ва­ли­ли на один бiк, - про­мо­вив Ми­ко­ла й по­чув, що в йо­го ду­шi лу­нає пiс­ня нез­най­омої дiв­чи­ни, а пе­ред очи­ма мрiє круг­ле мо­ло­де ли­це з чор­ни­ми бро­ва­ми.


В той час на ву­ли­цi мiж вер­ба­ми за­ту­по­тiв кiнь. З-за вер­би ви­су­ну­лась кiнська го­ло­ва, а за нею за­чор­нi­ла ви­со­ка шап­ка, за­чер­во­нi­ло пов­не ли­це з дов­ги­ми чор­ни­ми куд­ла­ти­ми ву­са­ми. Над во­рiтьми блис­ну­ли ви­ряч­ку­ва­тi не­лас­ка­вi сi­рi очi. То був оса­ву­ла. Вiн їздив по кут­ку й за­га­ду­вав на пан­щи­ну.


- Завтра чо­ло­вi­ки з ко­са­ми на лан ко­си­ти овес, а мо­ло­ди­цi з сер­па­ми панське жи­то жать! - зак­ри­чав оса­ву­ла над са­мою го­ло­вою в Дже­рi, не зняв­ши шап­ки й не поз­до­ров­кав­шись з людьми.


Кiнь з оса­ву­лою по­су­нув­ся да­лi проз во­ро­та i схо­вав­ся за вер­ба­ми. Всi в дво­рi за­мовк­ли. Нiх­то до оса­ву­ли не при­вi­тав­ся, не кив­нув на­вiть го­ло­вою. Ми­ко­ла ти­хо про­мо­вив:


- А бо­дай то­бi за­цi­пи­ло! Кри­чить мов ска­же­ний, на­че нам по­зак­ла­да­ло ву­ха!


Осавулин го­лос дав знать, що свя­то скiн­чи­лось. Мо­ло­ди­цi вста­ли з призьби, розп­ро­ща­лись i пiш­ли з дво­ру. Дже­ри­ха вста­ла й со­бi пiш­ла в ха­ту. Слiд­ком за нею пi­шов i син.


Джериха ски­ну­ла на­мiт­ку й по­ча­ла її згор­ту­вать, а згор­нув­ши на­мiт­ку, по­мог­ла си­но­вi скла­дать бi­лу праз­ни­ко­ву сви­ту дрiб­ни­ми фал­да­ми.


Свiт ве­чiрнього сон­ця заг­ля­нув в при­чiл­ко­ве вiк­но i по­зо­­ло­тив бi­лу ска­терть на сто­лi, бi­лу стi­ну з по­на­мальову­ва­ни­ми чер­во­ни­ми та си­нi­ми квiт­ка­ми в зе­ле­но­му лис­тi. Тi здо­ро­вi квiт­ки бу­ли ба­га­то кра­щi од квi­ток, що ма­лю­ють по стi­нах дiв­ча­та: їх ма­лю­вав Ми­ко­ла. Скраю на по­ли­цi, ря­дом з горш­ка­ми, сто­яла до­щеч­ка з не­ве­лич­ким мли­но­вим ко­ле­сом та сту­па­ми. Ми­ко­ла зро­бив ту цяцьку кiс­кою. Ро­бо­та бу­ла та­ка гар­на, та­ка чис­та, ко­ле­со бу­ло так штуч­но зроб­ле­не, на­че йо­го зро­бив справж­нiй май­стер. Ря­дом з ко­­ле­сом ле­жа­ли на по­ли­цi Ми­ко­ли­нi книж­ки: гра­мат­ка, ча­с­ло­вець та товс­тий псал­тир.


Микола вчив­ся чи­та­ти з ве­ли­кою охо­тою, про­чи­тав од до­ш­ки до дош­ки ввесь час­ло­вець i псал­тир; i не раз в не­дi­лю або в свя­то батько й ма­ти за­га­ду­ва­ли йо­му чи­та­ти де­ся­тий раз той са­мий псал­тир, са­мi си­дi­ли мовч­ки, згор­нув­ши ру­ки, зiт­ха­ли, нi­би й справ­дi ро­зу­мi­ли. Во­ни тiльки зна­ли, що там на­пи­са­но все по-бо­жо­му, а що й до чо­го на­пи­са­но, то­го й сам Ми­ко­ла не тя­мив.


Ховаючи в скри­ню праз­ни­ко­ву оде­жу, ма­ти знов по­ча­ла мо­ву про ба­га­тир­ку Вар­ку.


- Пошлемо, си­ну, во­се­ни ста­рос­тiв до Вар­ки. В її батька є во­ли й ко­ро­ви, а в Вар­ки чор­нi бро­ви. Чо­го ж то­бi бiльше тре­­ба? Вар­ка при­ве­зе до нас у ха­ту не по­рож­ню скри­ню. Чи так, си­ну?


- Може, ма­мо, так, а мо­же, й нi. Хто йо­го зна, як во­но бу­де.


- Чому ж нi? Чим же Вар­ка то­бi не до па­ри?


- Тим, ма­мо, що я її не хо­чу сва­тать.


- Та чо­му ж не хо­чеш? Во­на ж, хва­лить бо­га, дiв­ка здо­ро­ва, ро­бо­ча: бу­де нам по­мiч да­ва­ти.


- Одчепiться, ма­мо, з тiєю Вар­кою. Вар­ка та й Вар­ка, не­на­че бiльше дiв­чат не­ма на се­лi.


- Оце, який ти! Не­на­че ма­ти то­бi ба­жає ли­ха. Ми­ко­лу взя­ла до­са­да, що ма­ти хва­лить Вар­ку, а не ту дiв­чи­ну, що не­да­в­но бра­ла во­ду в бе­ре­зi.


- А ко­го ж ти ду­маєш сва­тать? Мо­же, яку убо­гу? Про ме­не, бе­ри й убо­гу; але тим не здоб­рiєш, бо й ми убо­гi.


Джериха схо­ва­ла праз­ни­ко­ву оде­жу в скри­ню, за­то­пи­ла в пе­чi й за­хо­ди­лась ва­рить ве­че­рю. Ми­ко­ла зняв з по­ли­цi скрип­ку i по­чав на­тя­гать стру­ни. Ще ма­лим хлоп­цем вiн зро­бив ма­леньку скри­поч­ку й сам вив­чив­ся гра­ти ко­зач­ка. Те­пер вiн уже став му­зи­кою, ку­пив со­бi не­до­ро­гу скрип­ку, пiдс­лу­хав уся­ких пi­сень у дру­гих му­зик i час­то грав до тан­цiв дiв­ча­там та хлоп­цям.


Микола нап­ра­вив стру­ни, по­вiв смич­ком - i жа­лiб­на пiс­ня роз­ляг­ла­ся по ха­тi.

1 2 3 ... 38
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Микола Джеря, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"