BooksUkraine.com » Класика » Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

143
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Хіба ревуть воли, як ясла повні" автора Мирний. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 111
Перейти на сторінку:
class="p">- Хiба се твiй хлiб?

- Не чий же... А що?..


- Цур тобi, як мене злякав!.. -та й замовкла. Парубок i со­бi мовчав.


- А ти хто така? - трохи згодом питає вiн, ковтаючи сло­ва. - Де ти взялася? звiдкiля сюди прийшла?..


Дiвчина почула, як тiльки чують дiвчата, .чого в його за­пнувся голос; очi в неї заiскрили, заграли...


- Навiщо тобi? - прядучи ними, вона питає в його.


- А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? - каже вiн. - Хто ти така? чого тобi тут треба?.. - Чут-но - аж дух спи­ра йому в грудях од кожного слова.


- Не ск-а-ж-у! - одмовила вона нарозтяг, осмiхаючись, i по­далася трохи личком вперед, згорнувши пухлi бiлi ру­ки попiд лiктями. - А прийшла сюди, бо недалечке живу... А ти хто?


- Сюди йди! - каже вiн, усмiхаючись i разом запрохую­чи очима. - Посiдаємо тут... побалакаємо... я тобi й розка­жу - хто я...



Як стрель стрельнув у дiвчину. Сплеснула в долонi, за­реготалася та й помчалася буйними житами... Далi – ви­скочила на зелену луку, що красувалася польовими квi­тками; потiм - повернула круто налiво, почесала яри­ною; як бiлочка на деревину в лiсi, так вона збiгла пруд­ко на згi­рок; стала, перевела дух, озирнулася; осмiхнул­ась; махнула правою рукою: "сюди, мов!" -та наче мана яка, спустилася вниз- i скрилася за горою.


Парубок нi з мiсця. Стоїть та дивиться вслiд їй ще ди­внiшими очима - мовби переглянув через гору!.. У ву­хах його ще вчувався її голос свiжий, тонкий, її смiх мо­ло­дий та дзвiнкий; перед очима, як та причуда, манячила її по­стать метка, жвава; йому усмiхалося її личко, бiло-рум'я­не, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зе­леною корсеткою, з червоною спiдницею, привиджу­валась йому, як жива!.. "Що це? - думав вiн. - Чи справдi, чи вва­жається?.. I вiдкiля б це?.. чи не москалiвна?.. Так же, ка­зали, у москаля дочка вмерла... гм... мов, бачся, на хуторах нiкого такого й немає... Хiба Хоменкова? - так же не бли­зий свiт од Хоменкового хутора сюди телiпатися... А вид­но - хутi­рська: на селi, окрiм попiвни, здається, нi­кого пiд­хожого... Оже й не попiвна: попiвну я знаю - попi­вна не та­ка, та й не пiде за п'ять верстов од села... Чия б же це?.."


Не розв'язавшись з такою думкою, вiн вийшов на згi­рок - подивитись, куди пiшла дiвчина. Було вже пiзно. Дi­вчини не видно, - тiльки зеленiли то там, то там, обложи­вшись полями, хутiрськi, сади, як розкiшнi квiтники, а мiж зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь бi­лiли. чепурнi хаточки. Парубок постояв на згiрку, поми­лувався красою околицi, задивився на один хутiр, на дру­гий; пригадував хазяїнiв їх, перебрав у пам'ятi їх дочок, - та, те­ряючись в догадках, i повернув назад - додому.


Iшов вiн такою ж тихою ходою, як i сюди, а може, ще й тихшою, - та все думав та думав... А в серцi - почував вiн - прокидалось щось невiдоме, чудне: i важко мов, i легко, i сумно, й весело, i хочеться спiвати, й, хочеться плакати... Сльо­зи не ллються, а вголос рветься; несподiваний сум обiй­має голову; думка думку гонить: нiгде пристати, нi за що зачепитися- так i ганяє за маною... А перед очима – зе­лена керсетка, червона спiдниця,, знадний з усмiшкою по­гляд, червонi, як кармазин, уста, з котрих виглядає ря­док дрiбних, як перли, зубiв... У його аж мороз пiшов поза спи­ною... "Оце так - промовив вiн уголос. - Чи не здурiв, бу­ва, я, чи не збожеволiв?.. Дома худоба не напована, а я блу­каю тут - i думати забув!" Та, пiднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги.


Ось незабаром i Пiски. На самому краї села, од вигону, сто­яла невеличка хатка, вiкнами на широкий шлях. З-за хат­ки виглядали невеличкi хлiвцi, повiточки; трохи далi - тiк; за током - огород; а все кругом обнесено низенькою лi­скою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможно­го хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вiчi. Ха­та хоч старенька, та чепурна, бiла, - видно, бiля неї ходи­ли ха­зяйськi руки; двiр виметений, чистий; огорожа цiла, хоч i низенька, а ворота дощанi-хрещатi.


Недалечке вiд хатнього порогу стояла немолода вже мо­лодиця, бiдненько зодягнена, - i, розсипаючи з миски зе­рно, голосно скликала курей. Натомiсть, з хлiвця про­жогом вискочила невеличка свинка й. кабанчик - i давай похап­цем хламати зерно, не пiдпускаючи курей. Молоди­ця спершу кричала на непроханих гостей: "аря, гладкi! аря!", потiм того плескала в долонi - й штовхнула ка­бан­чи­ка но­гою; а як побачила, що нiчого з такими ненаже­рами не вдiєш нi криком, нi легенькою бiйкою, - вона ви­смикнула з мiтли держално - i давай потягати "ненасит­ну прожир" i вздовж i впоперек, - аж поки не хруснуло дер­жално... "От, проклятiї Каторжнi!.. Через них знiвечи­ла держално.." - на весь голос гукала молодиця - й кину­ла в свиноту надтрi­снутим держалном.


Саме на цей крик у двiр повернув парубок. Не вспiв вiн ще гаразд i ворiт причинити за собою, - як уже на йо­го напустилася розсерджена молодиця.


- I де ти, Чiпко, ходиш? де ти бродиш? - докоряла во­на. - Ось до якої пори виходив! Нi корова, нi кобила не на­по­ванi, а вiн блукає...


- Я, мамо, на полi був... до ярини довiдувався, - од­казав вiн.


Мати пильно подивилася йому в вiчi, наче вивiряла: чи правда тому? Та син уже повернувся - пiшов прямо до за­городи, а вона з порожньою помийницею - в хату.


- Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще ко­лись її й доїти! - усе-таки з докором гукнула з сiнешнiх две­рей мати.


Син уже не чув того докору. Вiн випустив з загороди ко­рову, одв'язав од ясел кобилу - погнав до водопою. Ху­тко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у за­го­ро­ду худобу, набрав оберемок свiжої трави. Зелена трава нага­дала йому зелену керсетку; заманячила нiби знафйома постать; вiн мерщiй кинув у ясла оберемок... йому здало­ся, що з-пiд трави заблищали, мов двi углини, двоє чорних очей... "Згинь ти, марю-кої - скрикнув вiн, ви­простуючи з трави руки. - От, причепилася!"


Швиденько зачинив загороду, пiшов у хату. Повечерял­и мовчки. Полягали спати.


- Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка? - пита вiн трохи згодом.


- У якого москаля, сину?


- Що живе коло нашого поля хутором.


- Не знаю, моя

1 2 3 ... 111
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"