Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

коли він, накинувшись на вола чи корову, що тікає в смертному страху, б’єлапою по шиїісмокче кров; коли хоче залякати пастухів, якізахищають стада, або коли він поранений. А звук трембіти справдігучний, але який же ніжний, солодкий, заспокійливий, так ніби небесніблакитіспівають голосом флейти з-за хмарнад вершинами. І пастухи, і худоба, загублені в густих туманах, радісно вітають цей голос, поспішають до нього всі – від найменшого ягняти, що ледве перебирає ніжками, до грізного бика.

День у день радіє полонинка, слухаючи трембіту, – бо це її власний голос, а засмучується, банує лише восени, коли на свято Божої Матері ґазди приходять по свої череди і настає ≪розлучіння≫. Ґазди та ґаздині розраховуються з ватагом і вертаються зі своїм добром та стадами додому до села або до зимарок. Коні, навантажені світлими дерев’яними бербеницями, заповненими бриндзою та маслом, або нав’ючені строкатими бесагами, ідучи вниз, обережно ступають по бездоріжжю. Трембіти грають у лагідному смутку, оголошуючи розлучіння, тай полонинка, як каже пісня, сумує, коли йдуть із неї овечки. Ботеї розсипалися, власність повернулася, спільнота залишається в хмарах і чекає, осінній вітер згадує про неї своїми трембітами. Плаями і заростями гірської сосни дрібоче Мара, зазирає там і сям, навідує овечі кошари й зітхає. Хто знає, чи то злий дух, чи просто неприкаяний, сповнений туги? І знову трембіти надовго замовкають, хіба що виконують інші, так само важливі завдання. А виконують їх – такий уже присуд небес – упродовж цілого року. Коли хтось помре, озиваються трембіти біля хат. Іншу мелодію грають, по-іншому затягують, заводять журливо і сумно. Але й тоді залишається в них поклик ніжності й ласка блакиті, що проглядає над темними вершинами з-поміж похмурих хмар. Якщо, їдучи неподалік гуцульських осель, ви побачите увечері вогні біля хати і почуєте ридання трембіти, знайте, що, як каже пісня, – ≪вже си комусь співанка скінчила≫. Але наша думка, що летить ниніспогадом за голосом трембіти, не веде нас цього разу до сумних справ, навпаки —до радісно погідних, до давнини старовіку.

Розлучіння

1

То було у 1887 році, восени, на Кізій полонині під Чорногорою. Вітри сильно віяли, дули, вили, бушували кілька днів, періщили, гуляли та тріщали лісами, наламали дерев і галуззя, поки врешті вимели й вичистили небо від хмар. Золота погода стояла на небі – тихо, лагідно, тепло.

Трембіти грали на розлучіння. Було багато ґаздів та людей з низин, і озвучена вигуками полонина змінилася. Радісні оклики перелітали з гори на гору, з полонини на полонину, від стаї до стаї, від колиби до колиби, від кошари до кошари. Далеко розносилося гучне вівкання, один одному відповідали співані оклики та протяжні наслідування голосу трембіти. Літали ті голоси з Кізьої на Погорівку, з Погорівки на Гаджину, з Гаджини на Маришеску, з Маришескої на Млаки і Псарівку, із Псарівки на Озірний і Кострич. Перегукувавсявесь полонинський світ. Здавалося, що ці величезні простори якось з’єдналися на той один день, а людська думка разом із голосом перелітала з полонини на полонину, перескакуючи через неприступні бори, столітні пущі й староведмежі місцини, а разом з тим через молоді гущавини, яри, пропасті і берда. Десь там сидить ведмідь, який цього літа вполював собі не одну ялівку, спритно уникнувши рогатини та пострілу. Сидить у лісових проваллях, у смерекових сиглахабо ґаврах-барлогах, чує всі ті голоси, прищурює вуха або свище і дмухає від збудження. А вовк піднімає догори ніс і нюшить. І далі грають трембіти, а стародавні пістолі й пищалі, зблискуючи вогнем, гучно стріляють, і далі голоси нагукують із полонини на полонину.

Рано-раненько встало сонце. Скелясті пруги ледь притрушені сніжним пилом, ніби міцна зброя або ледьпосріблена кольчуга. Полонина полого здіймається, а потік Кізя, що народжується на скельних пругах, пінистими водами скаче і гуляє посеред кедрового лісу. І виспівує. На полонині вирубане у скелі крісло. Це на ньому колись сидів найславніший із лицарів-опришків – Довбуш.

На Довбушевому кріслі, над старим кедровим закучерявленим лісом, де видно дерева – то прямісінькі, зелені й стрункі, самі в собі, то велетенські, з розгалуженим, схожим на змій гілляччям, нерідко обпалені вітром і морозом аж до жовтизни, там сидить собі добрий ґазда з Ясенова, Фока Шумеїв, пісні про якого живуть донині. Курить люльку і слухає, як унизу шумить пуща. А праліс там унизу – тоначе прибраний прозорий храм з могутніми колонами, то ніби пекельний вертеп, завалений вітроломами, вивертами потворного коріння, вирваного із землі разом з уламками скель, зарослий хащами, малинниками, поритий ямами і проваллями від вирваних коренів, залитий мочарами. Добрий ліс, Божий ліс, Бог його садив, а лісові духи або нявки – берегині з озер під гірськими верхами  – леліють його, прислухаються до нього. І хіба лише Бог буде стинати його вихорами, громами, хоча і зветься він панською власністю.

Фока за своє життя чимало лісової гущавини вирубав, викорчував, багато полонин із неї поробив. Не одну царинку-сіножать обгородив там, де колись гніздилися вовки. Не одне і для себе, і для пана-сусіда зробив, а ще ґаздам-сусідам допомагав, радив. Але тепер подумав: ну, ось тут нашим штукам кінець, амінь! Цей ліс залишиться і вічно йому бути! Ані я, ані сам пан, ані цісарські фельвартери не дадуть йому ради. Не дозволимо – і край. Бо навіть якби його зрубав, донизу не стягнеш, не вивезеш, і так і зогниє зрубане дерево. Хай залишається! Так треба, бо де йому бути, як не тут, бо де ж та худоба лісова і Божа подінеться.

Фока має забрати на полонині свою отару і бриндзу, що йому належить. А ще має перевірити стан отар дідича з Криворівні й те, як уділяють бриндзу для нього. Утім не думайте, що у краю розлогих долин, довгих гірських схилів хтось лише заради вовни і бриндзи багато разів знизу вгору і згори вниз мозолив би кінські чи свої ноги. Адже кажуть: «Не для бриндзи бриндза, не для вовни вовна, ані гроші не для грошей». Віддавна ж бо оселі на Верховині, розрізнені, мов острівці в пущі, хоч і скорилися такому розрізненню, якось так напнуті тугою-журою за самим людським спілкуванням, як натягнена для пострілу тятива. Сполучають їх, власне, лише плаї, далекі шляхи, непоказні, але постійні, щоправда, для возів і коліс непридатні, але для їзди кіньми зручні. Ті затаєні плаї – то кістяк спільноти і мапа давнини. Але знайте, краяни, і розкажіть у світах дослідникам, що на тих плаях така туга затуляє очі і раптово їх