Читати книгу - "Незбагненне серце, том 2, Ірина Вільде"

Ідучи за потребою хвилі, працюю на себе. Правда, уділювання лекцій у формі помочі в шкільній науці не можна назвати аж «працею на себе», але все ж таки це дає мені почуття життєвої самовистачальності й зв’язану з тим радість життя. Маю судженого, але про це краще не говорити. Ми не можемо ніколи побратися, бо я не маю нізвідки запоруки, що в черговім році діти будуть знову погано вчитись, і я буду мати запевнений «верстат праці», а з платні мого судженого нас двоє не може ніяк вижити. Зрештою, що найважливіше, його прийняли на посаду до одної із наших інституцій саме під умовою, що він не буде ніколи женитися. Це ж зрозуміло, що нежонатий урядовець матиме далеко менші вимоги, чим жонатий. Ну, такі, мушу признатись, кари гідні, консервативні думки про подружжя приходять мені доволі рідко до голови. Просто нема місця на них: засідання, підготовка до традиційних концертів, збірки, спортивні імпрези, анкети, комітети – це все до того ступеня забирає мій час, що буквально втрачаю почуття своєї індивідуальності. Відчуваю, що я – це тільки дрібна частинка колективу. Так вимагає потреба наших днів, такий темп нашого віку.

Часом тільки прокидаються в мені звідкись думки, що за них повинна би соромитися жінка XX віку. Та я не можу соромитися їх, бо вони – це моє первісне, те істотне «я». В такі хвилини почуваю, що тільки вони рідні мені, все інше чуже, вмовлене, накинене. У такі хвилини прокидається в мені голод за дитиною. За тією манюсенькою істоткою, що її мала би я зі себе народити. Інколи голод той такий дошкульний, що, зустрівши на вулиці маму з візочком, відвертаю з болю очі: я могла би вже теж таку дитинку мати, але я не буду її мати ні за рік, ні за два...

З острахом думаю тоді про своїх двадцять і кілька літ: коли ж успію я виховати ту дитину? Ще рік, ще два, ще три, і я знайдуся в тім віці, коли родити першу дитину буде небезпечно. Мені приходить на думку та велика різниця між мною й моєю дитиною: я буду вже стара на повірницю душевних турбот своєї дитини, й моя дитина мимохіть шукатиме собі повірниць поза плечима своєї мами.

У такі хвилини будиться в мені й туга за чотирма стінами «свого» дому. І так хотілося б одного дня, замість бігти на зарібкову працю, залишитися в «своїм» домі, закасати по лікті рукави й узятись за роботу, що її від віків сповняли мої прародички, – виховувати дітей і варити їсти чоловікові.

У такі хвилини, простіть мені, невдячній, піонерки жіночого руху, здається мені, що всі свої права, всю свою самостійність віддала би без жалю за один твій усміх, моя дитино ненароджена!..

Це є причини, чому я не можу назвати сучасну жіночу молодь нормальним явищем нашої суспільності. Інколи мені здається, що вся самовистачальність жінок, ця зарібкова праця, що нею вони так чваняться, – це в великій мірі насильство над жіночістю нашої натури.

Ненормальні ці часи, що не дозволяють нам своєчасно виходити заміж і стати матерями, ненормальне й те, що, ставши матір’ю, ми примушені зоставляти своїх дітей під опікою чужих людей, а самі йти на заробітки.

Мені здається, що боротьбу за рівноправність ми маємо вже за собою. Тепер слід нам видвигнути новий клич боротьби: боротьбу за природне право жінки!

Статейку цю кидаю між наших читачок як дискусійну: що ви на такі консервативні думки, сестри?

1933

МИ Й НАШІ ХЛОПЦІ

(Відгук моїх з вами балачок, приятелю!)

Хіба ж не дивне це: наші матері вважають, що ми завільно, занадто по-товариськи поводимося з хлопцями, а ми їх майже не знаємо. Вони нас теж не знають.

Це зрозуміло: ми ніколи не є самими собою в їх товаристві. Це ж так «по-жіночому» – мати два обличчя: одне на «експорт» для людей, друге для себе й своїх домашніх.

Хлопці наші знають нас тільки такими, за яких ми себе подаємо. А ми, навіть найнаївніші з-поміж нас, подаємо себе за зовсім інших, ніж ми в дійсності є. Ми вбираємо на прийняття наших хлопців не тільки іншу суконку, ніж ту, що носимо щодня, але прибираємо й інше лице, іншу усмішку, тон голосу, ба навіть душу.

Все це маємо ми старанно заховане на «свято», зодягаємо на себе при кожному візиті, роздягаємо після візиту і... знову ховаємо на «свято».

Наші хлопці не щиріше поступають з нами. Кінець кінців пізнаємося щойно по шлюбі. Одні кажуть, що це дуже зле, інші, знову ж, кажуть, що, власне, добре, бо інакше, якби суджені занадто добре пізнались перед шлюбом, число подруж зменшилось би на половину.

Одне залишається вічною правдою: кожна дівчина хотіла б мати доброго чоловіка, а кожний кандидат на того ж чоловіка мріє про добру жінку. А обидвоє не здають собі справи з того, що як доброго чоловіка, так і добру жінку треба собі виховати.

Правда, ми хотіли б, щоб наші хлопці, ті наші майбутні чоловіки, були здорові, нерозпущені, з характером, зрівноважені, щоб не пиячили, не затроювали своїх нервів нікотиною, бо ми знаємо, що це не тільки погано впливає на гармонійне співжиття, але й фатально відбивається на здоров’ї потомства.

Все це ми дуже добре знаємо й розуміємо, і... нічого не робимо в тому напрямі, не стараємося навіть вжити яких-небудь заходів, щоб відтягнути від того всього наших хлопців.

Ми окутали себе серпанком невиправданої, врешті, гордості чи зарозумілості, й здається нам, що ті справи «занизькі», забрудні, щоб ми мали цікавитись ними.

Ми, незважаючи на свої домагання рівноправності, за малими винятками, не вимагаємо нічого іншого від наших хлопців над те, щоб вони нас боготворили й сліпо виконували всі наші химери. І чим більше котрий хлопець дає себе за ніс водити, тим більша насолода нашого «тріумфу».

А чи всі дівчата знають, що багато наших хлопців ходять до проституток? Чи всі освідомили собі, яка небезпека, незважаючи на так звані санітарні приписи, загрожує їх здоров’ю. Чи всі знають, що венеричної недуги можна набратись навіть через поцілунок? Чи знають, що діти від хворого батька, навіть залікованого, – це дуже часто або фізичні каліки, або ідіоти?

Але ж це злочинство! Ми не хочемо хворих чоловіків, ми не хочемо дітей-ідіотів, без носів, з недорослими пальцями чи вухами!

Замало тільки не хотіти, треба