Читати книгу - "Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу"

свиню, потім – з водієм снігоочищувальної машини, коли той спробував зіпхнути мене з шосе. А років два тому я, заливши очі, звалився із трактора і впав під колеса, проте відбувся зламаною ногою. Кілька місяців я ходив на милицях, лупцюючи кожного, хто траплявся мені під гарячу руку, і влаштовуючи Лілі справжнє пекло. Уявіть собі гевала, здоровенного, наче футболіст, з темною, мов у цигана, пикою, який сипле лайкою, гарикає, шкірить зуби і трясе головою, – не дивно, що люди мене обминали. Та це було ще не все.

Приміром, гомонить Лілі з подругами, а тут з’являюсь я зі своїм заяложеним гіпсом, у смердючих від поту шкарпетках; на мені червоний оксамитовий халат, якого я купив у Парижі, бувши у піднесеному настрої від того, що Френсіс зажадала розлучення. На голові в мене вовняна мисливська шапочка – теж червона. І на додачу я втираю носа пальцями, а тоді потискую гостям руки й кажу: «Щиро вас вітаю, я містер Гендерсон». Потім підходжу до Лілі і подаю їй руку теж, так ніби й вона в цьому домі гостя, чужа людина, як і решта. «Вітаю вас», – кажу я їй. А жінки, звісно, думають: «Він її зовсім не знає. В душі він і досі одружений зі своєю першою. Який жах!» Ця вигадана вірність збуджує їх і хвилює.

Але вони помиляються. Лілі знає, що я так роблю умисне, і, коли ми залишаємося вдвох, дає волю своєму гніву:

– Навіщо ти мене ображаєш, Юджіне? Навіщо знову викаблучуєшся?

Підперезаний поясом, сплетеним із червоних шнурів, я стою перед нею у своєму оксамитовому халаті, що відстовбурчується ззаду, човгаю по підлозі взятою в гіпс ногою, тіпаюся від люті й повторюю:

– Цить!.. Цить!.. Цить!..

Бо коли мене привезли додому з лікарні в цьому самому клятущому важкому гіпсі, я почув, як вона комусь казала по телефону:

– З Юджіном знову халепа. Уже вкотре нещасливий випадок. Халепи з ним трапляються мало не щодня, але він у мене товстошкірий. Його нічим не вб’єш!

«Його нічим не вб’єш!» Ну як вам це подобається? Я дуже засмутився, почувши від неї такі слова.

Можливо, Лілі просто пожартувала. Вона любить жартувати по телефону. Лілі жвава на вдачу й велика на зріст. Обличчя в неї приємне, а характер майже відповідає обличчю. У нас із нею були й щасливі хвилини, таки справді були. І, як мені пригадується, чи не найщасливіші дні ми пережили, коли вона ходила вагітна, вже перед самими пологами. Коли ми вкладалися спати, я натирав їй живіт дитячим кремом, щоб запобігти розривам. Її пипки з рожевих стали яскраво-червоними, а близнята вовтузилися в її лоні, і округлий живіт весь час змінював форму.

Крем я втирав легенько і дуже обережно, щоб мої грубі, шкарубкі пальці не завдали їй найменшої шкоди. А перед тим, як вимкнути світло, я обтирав пальці об свого чуба, і ми казали одне одному «добраніч», обмінювалися поцілунком, а вже потім засинали, вдихаючи пахощі дитячого крему.

Та згодом ми почали сваритися знову, і коли я почув, як вона сказала: «Його нічим не вб’єш!» – я це витлумачив як неприязнь до мене, хоча добре знав, що Лілі мала на увазі зовсім інше. Я умисне звертався до неї при гостях, наче до чужої, бо мені не подобалося, що вона виставляє себе господинею дому й саме так і поводиться, бо хоч я й волоцюга та пияк, але я і тільки я єдиний спадкоємець свого славетного імені та маєтку, а вона тут не господиня, а лише моя дружина – лише моя дружина і більше ніхто.

А що взимку я робився ще нестерпніший, то вона умовила мене поїхати на курорт, на узбережжя Мексиканської затоки, де я міг би порибалити. Один мій завбачливий приятель подарував кожному з близнюків по рогачці, випиляній з фанери; одну я знайшов у себе у валізі, коли розпаковувався, і мені припало до вподоби стріляти з неї. Я занедбав рибальство і бавив час на пляжі, стріляючи камінцями по пляшках. Отже, люди могли сказати: «Бачите отого вусатого здоровила з величезним носом? Так от, його прадід був державним секретарем, дідові брати служили послами в Англії та у Франції, а його батько був знаменитий учений Вілард Гендерсон, друг Вільяма Джеймса і Генрі Адамса, той самий, що написав відому книжку про альбігойців». Казали вони це чи не казали? Можете не сумніватися, що казали. Отак відпочивав я на тому курорті зі своєю миловидною і стурбованою другою дружиною та синами-близнятами. В їдальні я доливав до своєї вранішньої кави віскі, а на пляжі бив камінцями пляшки. Постояльці в готелі скаржилися управителеві, що я засмічую пляж битим склом, і управитель намагався залагодити цю справу з Лілі – мене вони не насмілювалися зачіпати. Готель вищого класу, євреїв вони не беруть, і раптом у їхньому престижному закладі оселяється таке страховище, як я, Юджін Г. Гендерсон! Решта дітлахів перестали гратися з нашими близнюками, а жінки обминали Лілі.

Лілі спробувала навернути мене до здорового глузду. Ми були в своїх апартаментах, я розгулював у плавках, і тут вона почала розмову про рогачку, про бите скло та про моє ставлення до решти постояльців у готелі. Загалом Лілі жінка вихована й розумна. Вона ніколи не свариться, але полюбляє читати мораль. До цього вона дуже схильна і в таких випадках блідне й говорить аж задихаючись. Не тому, що боїться мене – просто в її душі відбувається певна криза.

Звісно, розмова зі мною нічого не дала. Лілі розплакалась, а я, коли побачив її сльози, втратив терпець і загорлав:

– Я пущу собі кулю в лоба! Я застрелюся! Я не забув покласти у валізу пістолет. Він у мене завжди напохваті!

– О Юджіне! – заголосила Лілі й, затуливши обличчя долонями, вибігла з кімнати.

Зараз я вам поясню, в чому річ.

2

Бо її батько наклав на себе руки, і саме в такий спосіб – застрелився з пістолета.

Ми з Лілі обоє мучимося зубами – і це нас теж поєднує. Вона молодша за мене на двадцять років, але має штучні зуби, як і я. В