Читати книгу - "Західний ліс, Фарджон Елінор"

Тому завтра я поїду до Північногірської країни і посватаюся.

Він піднявся нагору і велів Селіні скласти йому речі в дорогу.

– У які краї? – запитала Селіна.

– У Північні Гори, знайомитися з принцесою, – сказав король.

– Вам знадобиться хутряне пальто і вовняні рукавички, – сказала Селіна і пішла, щоб ними зайнятися. Король подумав, що його вірш теж, можливо, згодиться, але, зазирнувши у кошик для сміття, виявив, що Селіна все витрусила. Це так його роздратувало, що коли вона принесла йому стакан теплого молока перед сном, він навіть не сказав їй "на добраніч".

Коли Джон прибув до Північногірської країни, він здивувався, що ніхто його не зустрічає. Про його приїзд сповістили заздалегідь, і королівські візити не так вже часто трапляються, щоб приймати їх як належне, – подумав Джон.

Було дуже прохолодно; було більш ніж прохолодно, – стояла холоднеча. Перехожі на вулицях йшли по своїх справах, в будинках і магазинах він теж бачив людей, але на нього ніхто навіть не глянув, а якщо хто і глянув, то не змінюючи виразу на обличчі. "У них і немає виразу, щоб його змінювати, – подумав Джон. – Ніколи не бачив таких застиглих холодних осіб". Від їхньої байдужості королю стало холодно. Так само, як і від повітря, нерухомого, мов застиглий сніг. Не дуже гарний початок.

Все ж таки молодий король поспішив до будівлі, що стояла на гірському льодовику і блищала так, наче була зроблена з льоду. Це був довгий і важкий підйом для його коня, і коли король досяг вершини, руки в нього були червоні, а ніс синій.

Високий і мовчазний брамник дізнався його ім'я і зробив знак іти за ним у Тронний Зал. Джон пішов за ним, відчуваючи, що має не найкращий вигляд. Тронний Зал був витриманий весь у білому, і було відчуттящо ти в холодильнику. Джон озирнувся в пошуках печі і побачив величезний камін, повний шматків льоду.

У далекому кінці Залу на троні сидів король Північногірської країни, його придворні, ніби нерухомі боввани завмерли по обидва боки від нього. Жінки були в білих сукнях, чоловіки – у блискучих, як дзеркало, обладунках, у чому був король, не було видно через величезну білу бороду, що водоспадом спадала з його щік і підборіддя, приховуючи все інше. Біля його ніг, уся вкрита сніжною вуаллю, сиділа принцеса Півночі.

Брамник зупинився біля дверей і прошепотів: "Король Джон з королівства Справамчас".

Звук його голосу ледве порушив тишу Тронного Залу. Ніхто не ворухнувся і не сказав ані слова. Брамник пішов, а молодий король вступив до зали. Відчував він себе шматком баранини, замороженої у холодильнику. Проте йому нічого не залишалося, як іти далі, і він, зібравши всю свою мужність, проїхався по підлозі до підніжжя королівського трону. Він не збирався їхати по підлозі, але під ногами був лід, і у нього так вийшло само собою.

Старий король холодно і запитливо подивився на молодого короля. Король Джон двічі відкашлявся і зміг прошепотіти:

– Я приїхав посвататися до Вашої дочки.

Король ледь помітно кивнув головою на принцесу, що сиділа біля його ніг, наче кажучи: ну то сватайся! Навіть ціною свого життя Джон не міг придумати, як починати. Якби він пам'ятав свій вірш! Він зробив відчайдушне зусилля пригадати, але натхнення у поетів – перша справа: якщо забув вірш у тому вигляді, в якому його написав, більше не згадаєш. Однак король зробив що міг: ставши на одне коліно перед мовчазною постаттю принцеси, він зашепотів:

Ти біліша, ніж сніжинка,

Що злітає із небес,

Ти красива і прекрасна,

Як у горах льдовик.

З снігу зроблена дівчина

Мені стане за дружину?

Прошу я, скажи мені:

Я хотів би чути "Ні".

Після такого освідчення на кілька хвилин повисло важке мовчання, і Джон почав вже думати – щось з його віршем не задалося. Він почекав хвилин п'ять, вклонився і поїхав назад з Тронного Залу. Коли він вийшов з палацу, він поплескав себе по боках, кілька разів зробив губами "фіть", скочив на коня і щосили пустився в королівство Справамчас.

– Домовилися? – запитали міністри.

– Про все! – сказав Джон.

Міністри потирали руки від задоволення. – Коли ж буде весілля?

– Ніколи! – сказав Джон, пішов нагору до своєї кімнати і покликав Селіну розпалити камін. Селіна була майстер розпалювати – через мить усе вже палало. Поки вона прибирала навколо каміна, вона поцікавилася:

– Вам сподобалася принцеса Півночі?

– Анітрохи, – відповів король.

– Піднесла, мабуть, Вам гарбуза?

– Знай своє місце, Селіно! – огризнувся король.

– О, гаразд. Ще чогось бажаєте?

– Так, перебери мої сумки. Завтра я їду до принцеси Південних Морів.

– Отже, Вам знадобиться солом'яний капелюх і легка піжама, – сказала Селіна і хотіла вже вийти з кімнати, коли король затримав її:

– Е-е… Селіно… – Вона зупинилася біля дверей.

– Е-е… до речі, Селіно, ти пам'ятаєш, який був той віршик, який ти прочитала… що я…

– У мене дуже багато роботи, щоб ще брати на себе клопіт вчити вірші, – сказала Селіна.

Вона пішла, а король так розсердився, що коли вона повернулася з грілкою для його ліжка, він навіть не сказав їй "дякую".

Наступного дня молодий король вирушив до Південноморської країни, і спочатку подорож здалася йому настільки приємною, що він сповнився надії і задоволення. Небо було блакитне, в повітрі все завмерло, гріло сонце.

Але чим далі він їхав, тим блакитнішим робилося небо, все більше завмирало повітря, все сильніше гріло сонце; і коли він приїхав, усі приємні почуття перемогла втома. Повітря було важким від запаху троянд, сонце палило так яскраво, що різало в очах, і від розпеченої землі йшов такий жар, що у його коня плавилися підкови. Кінь насилу пересував ноги, піт стікав градом з його лискучих боків, а також по лобі і щоках вершника.

Як і минулого разу, був посланий гінець сповістити про приїзд молодого короля, і, як і минулого разу, ніхто не зустрічав його.

Королівське місто мовчало, ніби неживе, жалюзі на вікнах були опущені, на вулицях жодного руху. Дорогу, однак, питати не довелося; палац, побудований із полірованого золота з золотими банями та шпилями, виблискував за милю яскраво, як сонце.

Кінь короля доплівся до палацу і безсило впав на землю біля воріт. Все, на що був здатний сам король, це сповзти з сідла і назвати своє ім'я гладкому брамнику. Брамник просто позіхнув, не звертаючи на Джона уваги, тому йому довелося самому шукати Тронну Залу.

Там на розкішній золотій канапі лежав король Південноморської країни, а біля його ніг на купі золотих подушок розкинулася принцеса. По всьому Залу, розвалившись серед гір подушок, на золочених канапах сиділи придворні.

На всіх була золота тканина, і Джон серед усіх цих куп ледь розрізняв, де люди, а де подушки. Але щодо короля і його красуні дочки – сумніву не було. "Вона дійсно красуня, – подумав Джон, – тільки вже надто гладка". Її батько був ще гладкішим, він повільно розплився у тягучій, ледачій усмішці, коли Джон підійшов, але більше напружуватися не став.

– Я приїхав посвататися до Вашої дочки, – пробурмотів Джон.

Посмішка у короля розпливлася ще ширше, ще лінивіше, наче він говорив: "Ну що ж, я не проти". А оскільки всі ніби чекали чогось від Джона, він подумав, що треба б починати. Але красномовство та сили йому змінили, і в розпачі Джон спробував згадати свій забутий вірш, який, напевно, зуміє зачепити серце принцеси. В голові у нього все пливло, нарешті, йому здалося, що він згадав, і, опустившись на коліна перед напівлежачою принцесою, він вимовив:

Фігуру вашу, люба панно,

На жаль, уже не переробиш.

Ви набагато більші й гладкіші,

Ніж я собі міг уявити.

Вас покохати я не здатен,

І хоч прийшов сюди сьогодні,

Щоб шлюб Вам запропонувати,

Я сподіваюсь, ви не згодні.

Принцеса позіхнула йому прямо в обличчя. Оскільки більше абсолютно нічого не відбувалося, Джон встав з колін, вибрався на вулицю, змусив коня підвестися на ноги, видерся у сідло і потрусив у своє королівство Справамчас. "Не думаю, щоб це був той самий вірш", – кілька разів сказав він собі по дорозі.

Міністри з нетерпінням на нього чекали.

– Все владналося? – запитали вони. – Ви знайшли спільну мову з принцесою Півдня?

– Цілком, – відповів Джон.

Міністри просяяли від задоволення:

– Коли ж вона стане Вашою нареченою?

– Ніколи! – відповів Джон; він пішов у свою кімнату і покликав Селіну принести йому холодний апельсиновий напій. Вона дуже добре вміла його готувати і незабаром принесла напій у високому келиху з соломинкою і плаваючими зверху шматочками помаранчевого льоду. Поки король пив напій, Селіна поцікавилася:

– Ви порозумілися з принцесою Півдня?

– Ні, – сказав Джон.

– Не до вподоби, мабуть, їй припали?

– Не забувайся, Селіно!

– О, гаразд. Більше нічого не потрібно?

– Потрібно. Завтра я збираюся познайомитися з принцесою Східних Боліт.

– Тоді Вам знадобляться калоші і плащ, – сказала Селіна, забираючи його саквояж і виходячи з кімнати.

– Стривай, Селіно! – сказав король.

Селіна зупинилася.

– Де ти діла те, що витягла з мого кошика для паперів?

– Викинула у сміттєвий ящик, – сказала Селіна.

– На цьому тижні сміття вже вивозили?

– Я навмисне послала за сміттярем, – сказала Селіна, – мені здалося, мотлоху в ньому більше ніж звичайно.

Її відповідь так розсердила короля, що коли вона прийшла сказати, що все готово для освіжаючого прохолодного обливання, він, стоячи до неї спиною, затарабанив пальцями по шибці і замуркотів якийсь мотивчик, ніби її там не було.

Поїздка до Східноболотної країни сильно відрізнялася від його попередніх мандрівок. Чим дальше, тим більше на молодого короля налітав галасливий і сильний вітер, яким його ледве не здувало з сідла.

Здавалося, це було якесь збіговисько вітрів, ридаючих і завиваючих, гудучих і свистячих, з-ніг-збиваючих і пронизуючих, і все це одночасно. Вони згинали дерева, валили телеграфні стовпи і рекламні щити. Джонів капелюх ледь не злітав з його голови, а у вухах стояло таке виття і свист, і самому йому було настільки важко втриматися в сідлі, що він не міг навіть озирнутися навколо, не те що оглянути цей край. Він лише зауважив, що за містом неприємно та вогко, а в місті з сірого каменю немає ніякої краси.

"Але це спокоєм не назвеш", – сказав Джон, порівнюючи його з мовчазною Північчю і сонним Півднем. Дійсно, спокою тут не було.