BooksUkraine.com » Сучасна проза » Маша, або Постфашизм 📚 - Українською

Читати книгу - "Маша, або Постфашизм"

149
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Маша, або Постфашизм" автора Ярослав Йосипович Мельник. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 53
Перейти на сторінку:
Смакота. Якийсь чоловік поруч обгризав відварне копито. Уся річ — у мові. Якщо це «копито» назвати «ступня» (та сама зов­нішня схожість із людською кінцівкою), то відбудеться руй­нування світу. Вийде, що людина їсть людину. Якась нісенітниця. Спеціальні служби Рейха стежать за правильним ужитком слів, охороняють споконвічні поняття нашої цивілізації. «Мені, будь ласка, два кілограми жіночих кистей» — це звучить жахливо. Жінкою, яка має «кисті», може бути тільки людина. Натомість у сторів не «кисті», а «лапи». Не «ступні», а «копита». Люди кажуть: «Мені два кілограми сторячих копит».

За вікном нарешті з’явилося сонце. Жінка середнього віку стояла біля кіоску, в якому я купував м’ясо, і фарбувала губи. Тисячу років тому жінки робили те саме... Мене вже не мучив голод, серце в пиріжку було насправді смачним. Чи повинні люди звертати увагу на зовнішню схожість? Навіть якщо схожість кричуща. Чому в такому разі в доісторичні часи ніхто не звертав уваги на схожість внутрішніх органів тварин (скажімо, свиней) і людей? У двадцять першому столітті люди їли свиней без докорів сумління. І жодної аморальності в цьому ніхто не бачив — пожирати серце, повністю схоже на твоє. Бо то було серце тварини!

Чоловік навпроти, закінчивши обгризати м’ясо, обсмоктав кістки копита і викинув їх до сміттєвого ящика. Я допив свій бульйон і, непомітно відригнувши, поспішив додому.

2

Здавши матеріал про м’ясокомбінат завідувачеві відділу, я поїхав додому. Ельза, моя дружина, чекала мене на обід. Наш заміський будиночок знаходився за півгодини їзди від центру міста.

Весна була в розпалі, й то тут, то там обабіч дороги селяни орали сторами землю. Це нагадало мені якусь архівну фото­графію доісторичних часів. Голі чоловіки та жінки орють землю, а їх поганяють батогом. Але там були люди, люди, рівні «господареві»: раби, полонені, в’язні концтаборів. Нелюдська епоха. А тут — тут були просто тварини. Стори.

Ельза виглядала чимось стривоженою, і я, перш ніж сісти за стіл, внутрішньо напружився. Мені не подобалася ця її звичка робити подію з кожної дрібниці.

— Ну, що ще? — Запитав я, куштуючи суп.

— Альберт хоче вступати до театрального.

— Нехай вступає, якщо хоче.

— Але це ж смішно, Дімо. Він буде актором, уявляєш?

— А тобі не подобаються актори? Ти ж любиш ходити до театру.

— Але Альберт! Альберт — актор!

— А що? — я відкусив хліба. — Кимось йому все одно потрібно стати.

— Тобі, я бачу, байдуже. Тільки мене одну це хвилює.

— Що?

— Що він ціле життя буде корчити щось на сцені й отримуватиме за це копійки.

— Може, в нього який-небудь талант.

— Який талант? — Ельза скінчила роботу біля плити й сіла до столу. — Він же у нас дурник. Шварцкопф вирішив вступати до театрального, і він туди ж. Придумав собі, що хоче бути актором. Це ж жах! Не розумію, як ти можеш бути таким спокійним. Вирішується доля твого сина.

— Ну... — я не знав, що сказати.

— Адже я бачу його майбутнє. У нього що, талант? Навіть якби й були якісь задатки — це ще ні про що не свідчить. А крім того, в нього їх немає. Він прочитав мені сьогодні уривок зі Шекспіра — монолог Гамлета.

— Ну, і що?

— Це жахливо. Кривляється, просто неприємно дивитися. Думає, що він уже великий актор. Він же ціле життя проживе на других ролях, а потім просто зіп’ється — з горя.

— Чому — зіп’ється? — не зрозумів я.

— Тому що відчує, що його життя загублене, по дурості. І він нам — нам! — не пробачить. Розумієш ти це?

Чесно кажучи, я не дуже розумів. Звичайно, я батько і мав би втрутитись. Але якось страшно було втручатись у долю. Альберт іще не був особистістю, його можна легко зламати, спрямувати в інший бік. Тобто треба було брати на себе відповідальність. Відповідальність за його долю, вибирати за нього.

— Я думаю, — сказала Ельза, — йому краще підходить біо­логія. Адже він завжди хотів бути біологом. Він так любить тварин, рослин. Пам’ятаєш його гербарії? А театр — це просто дурість. Дурість мине — й усе.

Я не наважувався щось сказати.

— Та ти мужчина чи хто?

Ельза швидко збуджувалася.

— Та залиши ти його в спокої, нехай сам вирішує!

Я відсунув тарілку й підвівся.

— Він ще дитина, що він може вирішити?

— Це ти його робиш дитиною. Нехай спробує.

Я вийшов надвір. У кінці двору, за огорожею, гуляли стори. Сильний самець рубав дрова — нам на зиму; дві самки нечленороздільно перегукувалися між собою. Дитинчата повзали в кутку, де було насипано піску. Всі вони були голі, як і годиться тваринам. Одяг — ознака людини. Ніхто ж не одягає свиню чи корову у фрак. На відміну від людей, стори, як і всі тварини, були загартовані, — щоправда, в морози ми все-таки давали їм якийсь свій старий зношений одяг. Окрім того, промисловість випускала для них ­спеціальні теплі комбінезони, що було у всіх сенсах краще. Коштував цей одяг дешево, а його форма мало нагадувала форму одягу для людини. Усе-таки іноді було незручно дивитися, як стор ходить у твоєму одязі: виникала неприємна ілюзія, що він людина.

З порога будинку я спостерігав за самками. З’ясувавши щось між собою, вони розійшлись у різні боки. Молодша, більш струнка, з великими гарними грудьми, присіла біля паркану і рясно мочилася. Вони не мали жодного уявлення про сором. Молодшу звали Машею, ми купили її минулої осені в одного Ельзиного родича. Вона нещодавно народила, і тепер ми доїли її, відлучивши від дитинчати. У нас уже було троє маленьких сторенят, і четверте було зайве. Я відвіз стореня на м’ясокомбінат і за виручені гроші купив Альбертові мопед. Ще залишилось і на африканські соки Ельзі (їй потрібно було їх пити від нирок). Маша дуже сумувала, як і будь-яка мати, була якийсь час дикою, та незабаром, здається, забула.

— Машо, йди сюди!

Я вирішив зайнятися чим-небудь, аби відійти від розмови з Ельзою. Доїльний апарат стояв тут же, під навісом.

Стори, почувши мій голос і побачивши, що я наближаюся, переполошились і збилися докупи. Самець на прізвисько Кривий (у дитинстві він зламав ногу) перестав рубати дрова і злякано втупився в мене.

— На! — я взяв зі столу біля паркану буханець хліба, відламав шматок і кинув йому.

Він спритно спіймав хліб і миттю запхав його до рота. Я віддав йому решту. Кривий багато фізично працював, і його треба було годувати.

— Ну, Машо! — я показав їй трубки доїльного апарата. — Іди сюди!

Маша підійшла несміливим кроком, трясучи повними грудьми.

— Пора доїтися, ну ж бо.

Я просунув крізь огорожу руку з мокрою ганчіркою та обмив їй груди. Потім

1 2 3 ... 53
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маша, або Постфашизм», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маша, або Постфашизм"