Читати книгу - "Магія без пам'яті , Мiла Морес"

Ось уже добігаю до сходів, що ведуть до вхідних дверей. У нас тут, як у сучасному немагічному торговому центрі. Відкриті сходи ведуть до широких дверей, причому настільки широких, що вони тягнуться через усю стіну. Одні суцільні двері. Напевно, для того щоб одночасно і учні, і вчителі змогли безперешкодно увійти. Не вистачає тут, мабуть, ескалатора, щоб, напевно, як у торговому центрі. А взагалі, на краще, що його тут немає. Бігаю я швидше, ніж тягнеться механічна стрічка.

Роблю широкі кроки, майже стрибаю і на краю сходів промахуюся… Замість того, щоб стати на сходинку вище, я стала нижче, але вага тіла вже повністю змістилася. Утриматися нема за що… Руки з останніх сил хапаються за повітря, все тіло стиснулося, я лечу…

Ні, я падаю!

Божечки!

Перед очима промайнула фігурна стеля, причому десь дуже високо. Встигла помітити, що зовнішній ліфт рухається, нові плакати з позначкою найкращих учнів з'явилися на найпомітнішому місці.

Аби не вдаритися головою! А то від моєї кмітливості, невластивої для такого віку (прямо цитую батька) не залишиться і сліду. Тільки не головою! І аби не придушити птаха! Я ж запхнула його в рюкзак, і зараз лечу головою догори, а значить, рюкзак опиниться внизу.

Замружилася. Що буде те й буде. Помру – стане легше.

- Упіймав! – чую над вухом чоловічий голос, водночас відчуваю, як моє тіло м'яко опустилося в чиїсь руки. Так м'яко, ніби я й не летіла щойно з верхньої точки сходів униз зі швидкістю клюнутої куріпки.

Чоловіче тіло, до якого я мимоволі притулилася, навіть не похитнулося, але я явно відчуваю себе в невагомості. Очі не розплющую. Я померла. Краще так. Адже мене напевно спіймав хтось із учителів. Зараз почнеться лекція про те, як погано збігати з уроків, що треба бути обережнішим, і взагалі бігати по школі заборонено.

Зібрала останні сили, розплющила одне око. Нічого не бачу, окрім порожнього холу. Легше бодай від того, що цього разу свідків мого фіаско менше. Повчальну лекцію я переживу. Не вперше. Треба якнайшвидше вибиратися.

- Будь ласка, поставте мене на ноги.

Розплющила вже обидва ока. Дивлюся на чоловіка, обличчя якого мені не знайоме. Впевнена, що сторонніх у школі не може бути. На вчителя він не схожий, на прибиральника тим паче. Взагалі не зрозумію, хто тут гуляє, поки скрізь уроки та ще й благодійністю займається, рятуючи незграбних невдах.

- Будь ласка, поставте, – повторюю прохання, бо після попереднього разу очікуваного ефекту не було. - Е-е-ей, чоловіче, ви мене чуєте?

Я вже сміливіше дивлюся на темноволосого статного в білій сорочці. Саме до неї я виявилася притиснута одним своїм худим боком. Сподіваюся, що в рюкзаку моя магічна істота ще не здохла.

- Ви в порядку? Я вас дуже вдарила? – дивлюся в обличчя, наскільки це можливо з такого дивного положення. Моя голова зависла над чоловічим плечем, шия вже почала боліти. А вкласти себе на незнайомого чоловіка якось… страшно.

- В порядку, - на видиху відповів мій рятівник, і одразу поставив мене на ноги, навіть поправивши при цьому мою скромну та страшну спідницю. Чомусь на секунду стало соромно через свій старий одяг. Соромно від того, що його довелося чіпати цьому чоловікові, який одягнений у ідеальну білу сорочку. Одяг на ньому такий, ніби щойно випраний і відпарений. Ні складочки, ні цятки. Ідеально гладкий, чистий, ще й пахне свіжим. Навіщо я вловила останнє... не знаю.

- Дякую, - трохи смикнула губами. Це була спроба посміхнутися. Але я не встигла до кінця зобразити провину та подяку, бо з мого рюкзака випурхнув птах.

Так. Знову.

- Ну куди ж ти? Повернися! – кричу в порожньому холі, вловлюючи водночас відгомони власного голосу. Він ніби відбивається від порожніх стін, повертається до моїх вух і оглушує. - Будь ласка! Ні!

Мій птах ось-ось вилетить зі школи, в ті широкі двері, щоб їм провалитися! Тільки я спробувала рвонути до виходу, як мене зупинила чоловіча рука. Буквально перегородила мені дорогу, і я повисла на ній, піддавшись цього разу паніці та страху одночасно. До сліз ще не дійшло, це нахлине в той момент, коли я залишуся сама і згадаю весь цей жахливий день.

- Зачекай, - чоловік змахнув рукою, легко, красиво, як чарівник із казок, мій птах зробив круг по холу і плавно опустився мені на плече.

- Ого, - ледь видавила я, - гарно, - поглядаю на свого птаха з близької відстані, - привіт, друже!

- Алі до ваших послуг, пані! – проскреготів над вухом милий голосок.

- Алі… – повторила заворожено. На мить забула, що я тут не одна, що я взагалі в школі, і треба швидше бігти додому. - Дякую! Дуже дякую! Не знаю, як ви це зробили! Мені б таку підмогу півгодини тому…

- Прошу, - незнайомець дивиться на мене так, ніби навколо мого рота все ще залишки сніданку. Захотілося витерти рота рукавом, але заради пристойності стримала порив. Чоловік досі тримає мене за руку і чомусь не відпускає. Стало ніяково від цього, а ще від його дивного погляду. Я зробила спробу вивільнити руку, але він її утримав, зробила другу спробу, але цього разу більш роздратовано, і була звільнена.

- Дякую, - киваю коротко, хочу якнайшвидше піти. Роблю крок назад, не повертаючись до незнайомця спиною, крокую, все більше віддаляючись. Він завмер у дивній позі, проводжає мене поглядом. Хоча ні… його очі скоріше дивляться в одну точку, ніби людина подумки відсутня. Напевно, я виглядаю так само дивно, коли задумаюся чи замріяюся. Продовжую рух у вибраному напрямку.