Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

Не всі батьки хотіли віддавати дітей на божевільні експерименти вченим, але лишати собі теж не могли, тому деякі шукали спосіб уникнути програми. Щастило не всім. Маріїна сестра, яка на той час працювала в лікарні, повідомляла їй про такі випадки. Батьки близнюків знали, що з їхніми дітьми не все гаразд, тому приїхали народжувати на периферію, якомога далі від мегаполіса. У маленьких містечках такі питання вирішувалися простіше: була можливість сховатися. Двійнят записали померлими, а замість них до крематорію відправили двох курей.

До року рідна мама жила з дітьми на Маріїній фермі, а потім поїхала до чоловіка за Великий хребет і більше не повернулася. Перший рік вона присилала дітям речі, іграшки й смаколики, а потім перестала. Де вона і що з нею — Марія не знала вже дванадцять років. Дітей ростила як своїх, не приховуючи від них правди.

Одягнувши двопалі рукавички, діти жваво збирали на землі мертвих жуків, а Марія вибирала клубки перекотиполя, що позастрягали в сітці огорожі. Свої знахідки вони складали до ящиків на антигравітаційній платформі, яку тягнули за собою.

— До нас хтось іде, — махнула дівчина у бік дороги, що звивалася між двох обвітрених кам’янистих пагорбів.

У золотавому світлі справді виднілися обриси чотирьох постатей.

— Ви бачите хто це? — запитала Марія, напруживши зір.

— Першим іде дядько Аян, за ним — тітка Уна з Лялечкою, а за ними... — дівчина покрутила головою. — Вони затуляють, але думаю, що це дядько Боб. Він завжди з ними ходить.

— Боб, — підтвердив хлопець.

— Гм. Цікаво, що хочуть, — знизала плечима Марія і продовжила вибирати перекотиполе.

Вони саме закінчили обхід малого периметра, коли гості підійшли до воріт огорожі.

— Достатку твоєму дому, — привітався високий кремезний чоловік з пишною сивою бородою.

— Твоєму також, Аяне, — відповіла Марія, підійшовши до них зі свого боку сітчастих воріт. — Давно не бачилися.

— Так, давно, кілька місяців. Ти в місті не буваєш, — він озирнувся на решту своєї компанії.

— Нема мені що там робити. Чим завдячую теперішній зустрічі?

— Є справа.

Марія обернулася до підлітків:

— Відвезіть усе до господарського модуля й закиньте все разом у сікачку. Впораєтеся?

— Так, звісно, — кивнув хлопець і штовхнув платформу вперед.

Дівчина лишилася. Їй хотілося послухати, тому вона мовчки тупцяла на місці, сховавши руки за спину.

— Сьогодні вранці ми ходили до гирла колишньої річки на полювання. Ось, принесли тобі трохи здобичі, — при цих словах Аян відкинув полу шкіряного пальта і відчепив від поясу трьох кролів.

Марія відчинила ворота і прийняла дар. Їжа зайвою не буває.

— Марго, будь ласка, віднеси це на кухню, поклади в ящик. Я потім прийду й попатраю, — вона передала кролів рудоволосій дівчині.

— Добре, — без ентузіазму відповіла та, взяла тушки і почимчикувала до будинку, сформованого групою жилих модулів, за яким виднілися довгі ряди теплиць і сонячних батарей.

— Я слухаю, — сказала Марія, обернувшись до гостей і склавши руки грудях.

— Ми б хотіли попросити твою «штучну блискавку». Ненадовго. На кілька днів.

— Блискавку? — здивувалася вона.

— Ми знаємо, що вона в тебе є і що ти використовуєш її на фермі для обробки гною, — почав Аян, але його перебив синтетичний голос Лялечки з-за спини, що уточнив:

— «Штучна блискавка» запроваджувалася для використання в сільському господарстві з метою вирішення проблеми зміни клімату і поліпшення запаху в сільській місцевості. Вона застосовується для усунення неприємного запаху і нейтралізації метану. Плазма являє собою потік речовини, нагрітої до такої міри, що молекули під дією плазмового заряду руйнуються, електрони відриваються від атомів. Це допомагає зменшити концентрацію токсичних сполук.

— Так, дякую за нагадування, Лялечко, — кивнув Аян.

— Будь ласка. Завжди рада допомогти.

— Маріє, один день ти ж зможеш обійтися без «блискавки»?

— Ну, я не щодня її використовую, але навіщо вона вам? Хіба місто вже так загиджене, що на вулицях назбиралася купа гною для нейтралізації?

— Ображаєш. Вона нам для іншої справи, — сказала немолода жінка, що стояла поруч із Аяном, Уна.

— Для якої справи?

Гості ще раз всі перезирнулися.

— Ми хочемо збити вантажне судно корпорації, — стишено повідомив Аян.

Марія нервово осміхнулася.

— Що? Аяне, мені завжди здавалося, що ти маєш ясний розум. Невже я помилялася? Моя «блискавка» не здатна збивати судна, вона маленька.

— Це правда. Для створення «штучної блискавки» було використано плазмову гармату низької потужності, але я змайструвала підсилювач для неї, — знову втрутилася Лялечка і вийшла з-за Аянової спини, розтягнувши губи в усмішці. Дивній, але щирій.

— Оу... Лялечко, ти молодець. Не думаю, що хтось іще в наших місцях здатен таке зробити, — кивнула Марія.

— Наша Лялечка — розумниця.

— Нам дуже пощастило, що вона з нами, — підтвердили інші, від чого вона ще ширше розтягнула «усмішку».

При народженні Лялечка була дівчинкою. Через вади кінцівок потрапила до програми і стала кіборгом першого покоління, далеко не найвдалішого: незграбні й громіздкі гори металу без статі й імені, лише з номером. Років двадцять тому її прислали до містечка працювати на очисних спорудах. Відколи жителі роз’їхалися, роботи поменшало, а вільного часу побільшало. Кіборг стала проводити його в компанії Аяна й Уни, які не цуралися її товариства, всюди брали з собою, придумали їй прізвисько, яке тій сподобалося і вона взяла його собі за ім’я. Попри свою специфічну зовнішність, Лялечка була досить компанійською, а ще... розумною.

— А на очисних хіба нема «штучної блискавки»? — запитала Марія.

— Є, але вона стаціонарна, її демонтаж, переміщення й повернення на місце неможливо здійснити непомітно. Потрібна портативна модель.