Читати книгу - "Танці під дощем. Назустріч світанку, Віка Лукашук"

Останнім часом люди зовсім втратили віру в її одужання. За вікном вже не так голосно цвірінькали птахи, готуючись завести нову родину, вже не так яскраво цвіла абрикоса, і діти зовсім не бігали, граючи в квача. Вона не хотіла посміхатись. Їй набридли всі ті казочки про справжню дружбу, кохання з першого погляду між принцом та принцесою, смачний яблучний пиріг, що раніше видавався доволі смачним та гарним, тепер аж ніяк не ліз у горло. Натомість там окрім жахливого болю ще й оселився дивний комок, який здавлював тіло, коли за віконною рамою пролітали птахи. 

От і сьогодні все мало бути звичайним. 

Коли до кімнати завітав містер Рейлі – місцевий лікар, то маленька Агата ще дужче накрилася ковдрою, уникаючи зустрічі. Вона знала, що їй буде боляче. Дівчинка не хотіла знову приймати пігулки від яких нудило, а потім паморочилась голова. І їй зовсім не подобались ті бридкі сиві вуса чоловіка. 

Поправивши окуляри, лікар промовив, порушуючи тишу: 

—Я б зробив про вас, юна леді, короткий кадастр, – приховуючи розчарування почав містер Рейлі. — Та боюся в цьому описі не написав би про вас щось хороше. Тонкі руки, мов кісточки, губи розтягнуті в горизонтальну палицю, непричесане волосся та гірше за все очі! – аж сплеснув у долоні чоловік.

—А що з очима? – трішки настовбурчившись, спитала Агата. Їй зовсім не подобалось те, що якийсь там лікар має кпинити з неї. Яке неподобство! 

—Тут добряче підійшла б якась парадигма, – замислився на хвилину містер Рейлі. — Наприклад, ваші оченятка вже давно не випромінювали світла, пані Агато! 

—І що з того?! – аж розлютилася дівчина. —Та й взагалі… я помираю, а такий вигляд властивий усім мерцям! 

Лікар аж зацокав язиком від збентеження.

—І хто вам такого наговорив, юна леді? – не переставав дивуватись містер Рейлі.

—Минулий лікар. І він, до речі, не ставив безглуздих питань! – аж почервоніла від злості юна Агата. 

Випроставшись немов футбольний арбітр, чоловік підійшов до дверей та трохи схиливши голову набік, промовив своє останнє на сьогодні речення: 

—Ви й справді помрете, пані Агато. Але це станеться не через хворобу, а через вашу безпорадність та втрату віри у краще! Пам'ятайте це, – і голосно зачинивши двері, вийшов з кімнати.

Дівчинка довго лежала на м'якому ліжечку, дивлячись у білу, як сніг стелю. В її будинку не було дзеркал. В неї не було батька, який так само помер від невиліковної хвороби. В неї не було життя, але от щодо останнього, то це зрозуміти аж ніяк не могла. 

—Очі! І чого причепився до моїх очей?! – не могла перестати думати про стариганя юна леді. 

Не те, щоб батька не могли врятувати… Просто… Хоча, так. Так і було. Його хвороба з кожним днем тільки росла. Біль, кашель, постійна температура – це все оточувало бідного чоловіка, а тепер і доньку. Тільки він, натомість, завжди посміхався та випромінював світло, допомагаючи іншим. Три роки тому лікарі провели евтаназію, бо жити за допомогою апарату чоловік не міг. Але дружина була проти аутопсії. Їй не кортіло, аби після смерті хтось чіпав тіло чоловіка. Саме про це містер Сміт і писав в своєму прощальному листі… 

За дверима хтось голосно про щось розмовляв. Узявши усі сили в кулак, дівчинка підійшла до них, аби почути дивну розмову. 

—Вона ніколи не вилікується, – почав лікар. 

—Але що ж тоді робити? – не могла заспокоїтись мати. 

—Радіти. Їй варто радіти та побачити те, що оточує навколо. Без цього і до зими не проживе… Буду з вами чесним. 

Агата тихцем пробралася назад у ліжко. Її думки переповнювала злість. Батько казав радіти, сміятися, а сам помер, забувши про свій заповіт життя. Несправедливо, от і все! «Як він міг? Пішов і без мене!», – думала до себе розлючена Агата. 

І тут за вікном хтось закричав. Дівчинка миттю розтулила фіранки та помітила дивного хлопця. Що в ньому було дивного, спитаєте ви? Ну-у… 

тримав цей рицар у своїх долонях рожевий піпідастр із двора. Він посміхався, мов то був лиш сонях, і соняшного всім бажав лиш дня. І на ногах були штанці чорняві, які здавались дечим аж руді! Веселка в небі посміхалась, а на щоках рум'янцем гралась його веселеє життя, яке все лине в небуття. 

Тож цей незнайомець дуже зацікавив малу Агату. Сама не знає де й знайшла ті сили піднятися, але через хвилину вона вже стояла на вулиці, ловлячи обличчям сонячні промінчики, які пускав невеличким люстерком той самий бешкетник. 

—Як ти смієш?! – з докором вигукнула дівчинка. — І взагалі… це мій двір! 

Але хлопцеві було якось байдуже. Тому він продовжував свою “корисну” справу. 

—Та й…як ти це робиш? – гра з дзеркальцем зацікавила Агату, а тому вона через хвилину стояла біля незнайомця та гралася сонячними промінчиками. Ненароком загравшись і не помітила, як почала світити в бідну прибиральницю міс Сару. Та ж не очікуючи, аж впала на м'яку траву, проливши поряд відро з водою. На щастя, вона не сильно розізлилася. А навпаки, зрадівши, пішла до міс Сміт, аби оголосити чудову новину: сіре дівча потроху починає радіти життю. І навіть більше: гратися. 

—Думаю, цей хлопчина піде їй на користь, – прошепотів майже до себе лікар Рейлі. 

Наступного дня мала Агата не захотіла снідати. Вона думала пролежати цілий день у ліжку, слухаючи звуки серця, але тут за вікном залунав голос: 

—Рівнять тебе до літньої пори?

Ти сталіша, чарівніша від неї.

Весняний цвіт зірвуть лихі вітри,

І літа мить мигне лиш над землею.

Вона миттю впізнала вчорашнього товариша, а тому хутенько одягнувшись, виплигнула з вікна на м'яку, мов пелену траву. Дерева колихав вітер, а пташки вже голосніше співали свої пісні. Усе тільки й кричало: весна! 

—Забула спитати як тебе звати? – трішки знічено сказала Агата, дивлячись як хлопець змінюється на обличчі.

—Що означає ім'я? Троянда пахне трояндою, хоч трояндою назви її, хоч ні,– зачаровано відповів хлопчик. Його щоки почервоніли, а руки миттю прикрив довгою сорочкою, ніби щось ховаючи.