Читати книгу - "Всі двері Тімор, Віка Лукашук"

~Не той дурний, хто перевіряє,

 а той дурний, хто на гущі не гадає~

Це був спокійний ранок. Дощ все періщив із вікна, аж ніяк не зупиняючись. Ніби чарівний скрипаль, він створював мелодію своїми краплями, що так і стукали по підвіконню, в надії бути почутими. 

  Джулія ще дужче накрилася ковдрою, але це не допомогло. Натомість звук тільки зростав, і це починало виводити з рівноваги бідну дівчину, яка хотіла просто подрімати у свій вихідний. Єдиний вихідний за цей тиждень. 

  Та коли ковдра полетіла на підлогу, а поряд опинилася тверда, мов брила подушка, Джулія не витерпіла. Вона скочила на зелений килим, що містився біля ліжка, та підійшла до вікна, хутко надягаючи зверху піжами світлий халат, що виблискував на світлі. 

  Та її подиву не було меж, коли замість дощу (який не думав спинятися) вона помітила білого, мов сніг крука! Таких вона, чесно кажучи, не бачила зроду! Особливо в невеличкому містечку на кшталт Джуді-Стріт, в якому кожен ранок був голосним: чи то від сварки сусідів, чи то від автівок, які занадто часто, без перебільшень, проїжджали повз трьохповерхового будинку, в якому і жила дівчина. 

  Крук ще раз постукав своїм дзьобом по вікні, а коли Джулія нарешті його відчинила, хутенько залетів всередину увесь мокрий, розкидаючи своє вологе пір'ячко хто куди. 

  — Що ти робиш?! – не витерпівши, вигукнула дівчина. 

  Краплі ще дужче затарабанили по підвіконню, а тому килим почав вбирати вологу, немов то була мочалка. 

  — Халепа! – розлючено підбігши до вікна, зачинила його та враз відчула, як під ногами опинилася калюжа з води. Та прибирати не було ані сил, ані терпіння. Адже увагу привернув той самий крук, що… 

  — Що ти робиш?! — вигукнула Джулія, підбігши до столу, де стояла ще вечірня кава з легким запахом молока. Через невдалу роботу та ще й лист, дівчина й не помітила, як залишила на столі напій, пішовши спочивати. 

  Та крук лише продовжував махати крилами, привертаючи увагу. Його пір'я летіло навсібіч, і невдовзі кімната перетворилась на величезний комок чогось білого та легенького. 

  Це ще дужче розсердило бідну дівчину, яка розуміла, що до роботи додасться ще й прибирання оселі. А в неї на це часу взагалі немає! Тож узявши ідеальну зброю у вигляді швабри, почала махати нею, ганяючись за птахом, якому залишалося кричати, прохаючи помилування. 

  Заморившись, Джулія сіла на ліжко, а крук натомість підлетів до шафи та обвів кімнату своїми чорними, мов ніч очима-ґудзиками. Він наче хотів сказати щось, але все одно продовжував сидіти на дерев'яній шафі, яка дісталася у спадок від покійної бабусі. 

  Та в цю мить сталося ще одне диво: крук змахнув крилами та білим вихором полетів до кави, а потім перекинув її своїми сірими, мов попіл лапками. Рідина розлилася по скатертині, і та хутко змінила колір з білого на коричневий. 

  — Ги-до-о-т-та! Як-ка кар (!) гид-до-т-та! – заволав птах, сівши поряд. 

  Здивувавшись, Джулія ледве не впала з ліжка, але натомість продовжувала сидіти на місці, спостерігаючи за діями крука. Але птаху, схоже, набридло бути об'єктом уваги, а тому він підлетів до дівчини, та, сівши поряд на ліжку, почав клювати дзьобом простирадло. 

  — Що ти хочеш?! – спитала нарешті Джулія, проганяючи птаха долонею, та він лише сердито поглянув на неї. Через що дівчина аж поблідла. 

  — Я охоронець дверей Тімор-р, славетних своїми таємницями. А також я ваша особистість. – крук трохи стишив голос, — Якщо вам відоме таке пон-няття. 

  Від подиву Джулія аж сплеснула в долоні. Їй взагалі не вірилось, що таке відбувається саме з нею. 

  — Леле! І навіщо так багато нервів витрачати? – спитала вона майже до себе. — Навчили блідого папугу розмовляти, тепер хочуть, аби я повірила, що існує якийсь там інший світ? Моя особистість? Ану, кажи! – звернулась дівчина до крука. — Хто тебе підіслав? Ця Ребекка з іншого відділу? Хоче посміятися з мене? Або ж Мартін, її посіпака? 

  Та птах лише піднявся до стелі та хутко полетів до кавової машини. 

  — Як вона вмикається? – спитав він, клюючи дзьобом лічені кнопки. 

  — Не чіпай! Ще поламаєш! – вигукнула Джулія, підійшовши до іншого столику, де стояли кухонні приладдя. 

  Так, в її невеличкій квартирі кухня та кімната розміщувалися разом. Проте вона раділа, бо могла кожну ніч ходити їсти, не проходячи цілий коридор знущань, у вигляді розкиданих капців, чи інших речей, що залишились після невдалого переїзду до містечка. 

  — Вар-ри кав-ву! – загорлав крук, махаючи крилами над самісіньким обличчям Джулії. Схоже, йому не припала до душі недовіра з її боку. 

  Тож через декілька хвилин напій був готовий. Птах наказав випити його, але чому так і не пояснив. Тому вмикнувши повільну музику, дівчина спокійно насолоджувалась ранковим кавуванням, одночасно думаючи, куди подіти цього набридливого літуна. 

  Хотіла вже йти мити філіжанку від залишків кави, та крук зупинив її. 

  — Постав це на стіл-л! – наказав він вже грубішим тоном. 

  Зробивши це, дівчина помітила дивні нерозбірливі символи, які залишились на самому дні від напою. Вони нагадували дечим латинську, та Джулія все одно не знала цієї мови. Тож така здогадка не допомагала їй анітрохи. 

  — Яке дивне створ-ріння! – вилаявся птах, підлетівши до дверей. — Це підк-казка! Тр-реба відімкнути двері Тімор-р! 

  — Але як? – не зрозуміла Джулія. 

  Але тут незрозуміло звідки на столі з'явився невеличкий срібний ключик. Узявши його до рук, дівчина хутко піднесла до дверей та встромила в потрібний отвір. Почувся скрип, а потім хтось наче штовхнув бідну Джулію, і вона хутко полетіла в невідомість.