Читати книгу - "Луїш та викрадач посмішок , Євген Дмитренко"

А робота його полягає в тому, щоб постійно плести та розставляти сітки. Великі, довгі, заплутані сітки, крізь які, щоб не змогла пролізти якась мара чи погань. І хоч його сітки бува, не витримують мороку, і де-не-де з'являються дірки, Ловець мовчки пливе їх латати, не видавши із себе жодного звуку. Чи любить він свою роботу? Хтозна. Але точно можна сказати, що Угомон любить колискові, пісні, віршики та забавки. Все це зміцнює його працю та внутрішнє наповнення.

Сам же він нестрашний й чомусь від нього не чекаєш зла. Його жовтуваті очі — стомленні, однак від них лине тепло. Таке тепло можна відчути, коли дивишся як у печі танцює вогник. Таке тепло можна відчути від маминих рук, від маминої любові. На голові він носить каптур, на якому вишита павутинка. Його вуста скуті, вони не нагадують ні усміху, ні суму. Мабуть, то все через втому. Цього Ловця снів можна сплутати з янголом, бо теж має крила. Чотири лелечі крила. Він не літає. Він не ходить. Він пливе крізь час та простір. Пливе крізь сни.

І от тримає він у своїй сітці страшний сон й не пускає його до короля. Та сітка старою була, потертою, що не втримала напруги. Вирвався той страшний сон з полону. Завзятий любитель своєї справи кинувся наздоганяти нахабного втікача, що й сам, зовсім випадково, став частиною сновидіння.

Він ще ніколи не бував у чужих снах. Та й у своїх також не бував. Бо ж, ще жодного разу за своє існування не зімкнув очей. Не заснув. Замучений, із блідим обличчям…

Угомон узрів страшні муки короля. Побачив його сум за донечкою та зіткнувся обличчям до обличчя з безжалісним лицарем Арчебальдом.

Ох, як же він злякався. Як же він шкодував, що впустив той сон до сплячого в'язня. Та згодом зрозумів, що не його то була провина, і що потрібно рятувати короля та його королівство.

Вперше в своєму житті він взяв в оберемок сон й потягнув його за собою, щоб поділитися ним з найвідомішим лицарем усіх часів. Лицарем, який ладен здійснити найнебезпечніші подвиги. Лицарем, який не боятиметься ні драконів ні морських чудовиськ, ні відьом чи будь яких інших мерзотних тварюк.

Високий та худий, одягнений в довгі подерті лахи, які мішкувато звисали на тонких кінцівках. Босими ногами та з шиєю, обгорненою волохатим шарфом, який сплела йому сестра Соня, тягнув Ловець той сон на своїх повислих плечах, аж поки не натрапив на одного чоловіка в обладунках.

"То це ж справжній лицар! То це ж герой усіх часів. От він мені й допоможе!" — подумав Ловець снів.

Та на жаль, саме невдаха Луїш виявився тим лицарем, якого зустрів Угомон. І от він показує сплячому лицарю сон, як короля закували в темниці. Як кати знущалися з його старого тіла, і як прекрасна принцеса страждає, живучи в муках поряд з поганцем.

А Луїшу то що? Його сон це смаколики. Товстий палець лівої руки десь посеред роту та повільне, огидне чавкання. Спить собі й уваги не звертає. А ловець і так, і сяк, і розривається, щоб хоч якось привернути увагу. Та Луїш, як спав немов мале дитятко, так і спить собі далі.

Ось вже і ранок настав. Перші промені торкнулися горизонту. Невдаха ось-ось має прокинутись, та як воно буває перед самим ранком, приходить найміцніший, миттєвий сон. Втомлений Ловець снів, ледве махав своїми крилами. Та він не здавався й все ж таки зміг показати довбню ті страшні події, які відбуваються в його королівстві. Прокинувся Луїш, та й думає собі:

"А чи віщий той сон був? Чи то просто так мені схотілося? Е-ні, не буду я повертатися до тих земель. Навіщо? Щоб з мене хизувалися? Чи щоб я сам себе від сорому вбив. Тим паче, що я для всіх загинув!"

Зібрався лицар, та й пішов собі далі перебираючи думки в голові.

"А якщо це дійсно так? Якщо той, хто вбив велетенського змія, слугує силам зла? Що, якщо королю та принцесі потрібна допомога?".

Засумнівався Луїш. Не втікати від чужої біди вчило його ціле родинне покоління. Тож, вирішив він повернутися, щоб усе ретельно перевірити та допомогти, якщо буде така потреба. Тож, згадавши усі уроки, вимучені потом та кров'ю, цілодобові тренування з тактики та стратегії, про володіння мечем й про те, як бути непомітним для людського ока, Луїш повернувся до замку короля.

Тут, я відійду від теми й задам вам запитання: а чи чули ви щось про Крадія усмішок? Ні? То от слухайте — це такий собі дух. Німий дух, однак вередливий. Малий, худий, чорнявий. Має кілька жовтих цяток на спині та довгий хвіст. Його довбешка більша за кволе тільце, що викликає скоріше огиду, а не сміх. На чолі майорить кривий рожевий ріжечок. Не так мило, як ви собі уявили. Ні. Очі та рот відсутні. А замість носа та вух — дві дірочки на худих, ящіркоподібних лапках. Саме ж тіло, на дотик, нагадує жаб'ячу шкіру, але хвостик м'який і пухнастий, мов колосок. А пахне (або смердить) як смажений кабачок. Особливі представники цього виду (а цих духів до біса багато) можуть мати запах вівсянки, манної каші чи навіть кефіру.

Крадії усмішок, переважно невидимі. Можуть ховатися за спалахами, сонячними зайчиками, нотами нудної музики, за волоссям неприємних людей, годинниками, словами дурного анекдоту та цілою купою інших речей, які обрані цим "крадієм" навмисно – так, щоб злизати вашу усмішку з обличчя. Любить видавати дивний звук, який схожий на швидкий видих, чи незадоволене фиркання. Навіщо йому усмішки? Він їх їсть. Жере, ковтає, вбирає в себе. Просто це його улюблена страва, тож змиріться з цим. Він же дух! Всі вони ті духи дивні на специфічні ласощі. А ще, кажуть, що він є троюрідним братом суккубів, племінником домовика по бабусиній лінії й чортячим приятелем, то ж самі розумієте, що то за створіння таке. Бо ж, як то кажуть, з ким поведешся!!!

Запитаєте, а до чого тут крадій усмішок? Так от, усе почалося з тихого воїна. Тихий, не тому, що він був німий (а він і дійсно був німим), а тому, що був тихішим за воду. Кожен його рух був настільки обережним та настільки швидким, що дехто почав називати його невидимкою. Але всі його бачили. Бачили і чули. Чули і хвалили. А хвалили за те, що воїн той робив добрі справи. Рятував усіляких красунь від страшних чудовиськ та перемагав різних негативних персонажів. Допомагав тим, кому потрібна була допомога й карав тих, кого потрібно було карати.