Читати книгу - "Луїш та викрадач посмішок , Євген Дмитренко"

І от скаче Луїш на кволому коні, оминаючи комашню, яка летить йому на зустріч, та й скаче. Коли бачить, десь попереду, обабіч дороги видніється чийсь силует.

— А чи не ворожий воїн то стоїть?

Занепокоївся Луїш, бо ж ніякої зброї при собі не мав. Та, підійшовши ближче, побачив мисливського пса із сірою шерстю та гарним іменним ошийником. Породу тієї собаки знає хіба що сама собака. Але, на жаль, вимовити те слово не зможе, бо ж говорити ще не навчився.

Єдине, що вмів говорити людською мовою – лише "так" і "ні". Це два єдиних слова, яких встиг навчити його господар Феллік. На жаль, той загинув від рук розбійників. Рідні поховали його біля дороги, на тому ж місці, де той й спустив дух. Поховали та й пішли, залишивши невеличкий надгробок з надписом "Тут похований Феллік Балакучий" та цілу гору квітів. А пес лишився, не зміг покинути друга. Його прив'язаність до господаря була настільки великою, що він не зміг залишити свого товариша. Навіть після його смерті. І день, і ніч, сидів він над могилою й майже не відходив від нього. Хіба що на декілька хвилин, зайців по полю поганяти, бо ж їсти хотілося.

А так, як вранці так і увечері, в очах Рольфа виднівся сум. Дивлячись на його байдужість, яка періодично коливалася тяжким диханням, можна було лише уявити, через що цей чотирилапий пройшов, наскільки глибоко страждав. Невже так можна було прив'язатися до того, хто поліг на тій землі? Невже можна бути настільки відданим? Виявляється, що так. Виявляється, що Рольф, саме той, кого можна назвати справжнім другом.

Шкода Луїшу стало тварину. От і вирішив він підійти ближче та погладити собаку.

— Що бідолаха, дуже сумуєш за товаришем? — запитав Луїш, повільно торкаючись Рольфа.

— Так! — пролунав собачий голос.

Луїш аж підскочив від здивування. Його волосяний покрив, який густо вкривав ледь засмагле тіло стало дибки. Такого він ще не чув.

— Ти що, розмовляєш?

— Ні!

Знову пролунав голос від пса. Луїшу навіть здалося, що той якось по собачому звучить. Але ж звідки йому знати, який насправді той собачий голос. Він відійшов зо два метри на зад. А потім зробив ще декілька кроків вліво.

— А мене розумієш?

— Так!

Юнак зніяковів. Він такого ще не чув.

— А окрім "так"і "ні", ще щось вмієш казати.

— Ні!

В Луїша аж волосся стало дибки. Балакуча собака. Оце так диво. Ну добре, майже балакуча, але все одно ж диво.

— А гавкати вмієш?

— Так!

— Погавкаєш?

— Ні!

Відповів пес опустивши голову. Зрозумів Луїш, що сумує собака за товаришем. Тож вирішив підбадьорити його.

— А давай я тебе нового слова навчу. — мовив Луїш — Ага, придумав, кажи "усміхнися!"

Та собака цього разу нічого не відповіла.

— Ну, це ж так легко. У-сміх-ни-ся!

Рольф дививсь на Луїша, періодично облизуючи носа й сіпаючи лівим оком. Юнак мовчки підвівся, вскочив на коня та й подався далі до міста, зрозумівши, що все це безнадійно.

До речі, про місто. Колись давно, славилося воно своєю красою, квітучими садами та найбільшою у королівстві академією магії. Та одного прекрасного дня, у місті відкрилася фабрика Стівенса, після чого, місто зазнало критичних змін.

Сам же Стіві Стівенс, був високим, худорлявим чоловіком у чорному фраку. На голові він носив дивний капелюх, схожий на тризубець. А кульгаву ходу підтримував тонкою тростиною. Колись давно, Стіві працював в академії магії й викладав предмет ілюзії чарів. Він вважав, що ілюзія зможе змінити світ й тому пригнічував справжню магію та провокував студентів до навчання на його кафедрі, через що, магічна колегія й звільнила Стівенса. На фоні цих подій, Стіві й заснував фабрику, яка виготовляла штучну магію для всіх. Спочатку фабрика розвивала місто: будувалися нові домівки, академії для працівників фабрики, кузні та багато іншого. З відкриттям нового підприємства з'явилося й багато робочих місць: люди працювали як на фабриці, так і в копальнях, де видобували корисний матеріал для Стівенса. Через це попит на магію знизився і владі міста довелося закрити академію.

Та там, де яскраве світло пробиває собі дорогу, слідом йдуть темні промені негативу. Через шкідливі викиди відходів у повітря, усе навколо посіріло. Птахи більше не підкорювали безкрайній горизонт, звірі повтікали до більш придатних для існування земель, а вся рослинність зів'яла, пожовкла, вигоріла. Уся, окрім чайної плантації біля будинку професора Каркаде, яка знаходилася під чарівним куполом. Цей чайний експерт колись працював в академії, а після її закриття почав виготовляти чай. На його плантаціях можна було побачити багато різних сортів чайних дерев, більшість з яких, він винайшов сам.

Через чарівну властивість напоїв професора (а їх було забагато), попит на чай мав не аби яку популярність. Біля його будинку, збирався справжній натовп, щоб скуштувати теплого чаю, висловити своє невдоволення щодо тяжкої праці та послухати одну із тисячі історій, які розповідав пан Каркаде. А знав він їх дуже багато, бо ж був начитаний. Професор же!

І хоч щодня до нього приходило сотні відвідувачів, чай в нього ніколи не закінчувався, бо ж магічність чайної плантації була в тому, що час в середині плантації йшов зовсім по іншому, бо вкривав її магічний купол. Лише за один день рослини встигали пережити осінь, зиму, весну та літо і дати новий врожай. Зірване листя професор підсушував, скручував та сортував за розміром чаїнок. Бережно ставився до своєї праці, з любов'ю.

А допомагали йому у цій тяжкій справі усілякі дивні артефакти. Наприклад, мав він парасольку від якої, коли відкриваєш, починається дощ. Так чарівник поливав свої плантації дощем, лишаючись сухим. Мав й чарівну голку, завдяки якій зшивав пелюстки та стебла пошкоджених рослин. Загалом, багато чого мав. Чарівник же! Звісно ж, про все й сам не пам'ятав, бо був вже старим. А ще, не дочував трішки. Ну то таке, старість як-не-як.