Читати книгу - "Вітька Гоцул і сільські витівки, Картава Ната"

Вітькові недавно стукнуло десять років. Він нагадував циганчука — чорнявий, засмаглий від літнього сонця, з бісенятами в очах, які завжди світяться готовністю до нових проказ і витівок. Але то лише зовнішність.

Насправді Вітька був сільським хлопцем до самих кісток — тим, хто знає кожен закапелок в селі і кожну стежку за його межами.

Село жило своїм життям: гуси мирно шурхотіли по подвір’ях, десь у дворі старого Петра гуркотів трактор, а дід, що жив навпроти Вітька, сидів під великим горіхом. Листя вже обсипалося, горіхи доспіли, але залишилося кілька, що висіли на гілках, ніби чекали особливого моменту, щоб зірватися.

Дід курив цигарку з махорки, яку завжди сам крутив.

Дим від неї крутився довгими клубами, і коли Вітько проходив повз, його ніс одразу закрутила різкість того диму. Хлопець пчихнув гучно, так, що в повітрі пішло відлуння.

– Будь здоровий, козаче! – крикнув дід з-під своїх густих вусів і примружив очі. – Ану, ану... Що це ти так носом зашморгав? Щось затіяв?

Вітько тільки хитро посміхнувся, але нічого не відповів. Він підійшов до свого двору, обернувся і показав діду язика. Тут же до нього підбігли друзі – Сашка і Мішка.

– Вітька, – прошепотів Сашко, очі в нього блищали від нетерпіння, – у нас є справа! Вітько хитро підняв брову і оглянувся на діда, який усе ще спостерігав за ними.

– Ну, що за справа? – запитав він, але сам уже був готовий до будь-якої авантюри.

– У Дуськи на городі гарбузи такі ароматні виросли! – швидко шепнув Мішка. – Кажуть, що їх можна їсти просто так, такі вони смачні, що аж пальці оближеш!

– То що? - Вітько посміхнувся. - Може, то якийсь спеціальний солодкий гарбуз?

Він швидко підморгнув друзям. І усі троє мовчки посунули в бік городів, обережно обходячи сусідські двори. Дід, звісно ж, бачив усе це, але тільки хитро посміхнувся собі у вуса. Він добре знав, за Вітьком буде весело спостерігати.

Гарбузи - великі, круглі, яскраво-помаранчеві - лежали на землі, ніби чекаючи, коли хтось їх викраде. Хлопці підкралися ближче, тихо, як тіні.

Та тільки-но Вітько потягнувся до одного з гарбузів, як у дворі почулося грізне:

- Ага! Знову ви, бісові діти! - гукнула Дуська з віником у руках, неначе з нічого зʼявилася перед ними.

Не довго думаючи, хлопці схопили одного гарбуза і чкурнули геть. Вітько біг першим. Хлопці бігли через городи, перескакуючи через бадилля і кучі з буряками чи то гарбузами. Але Дуська йшла за ними навздогін, розмахуючи своїм віником, як справжня розбійниця. Дід, сидячи на лавці під горіхом, ледве не поперхнувся від сміху, спостерігаючи за цією сценою. Хлопці з гарбузом, що перекидали один одному, і який ледве не котився у них з рук, і сердита баба з віником за ними. Вітько і його друзі врешті-решт вирвалися від переслідування і сховалися за хатою.

- Ну що, хлопці, - задихаючись, промовив Вітько, - кажете, що Дуськіні гарбузи найсмачніші. А ми зараз це перевіримо!

 – Гарбуза вхопили, і бабу обвели кругом пальця!

Після того, як хлопці врешті-решт втекли від Дуськи, гарбуз, якого вони з таким старанням захопили, виглядав наче якийсь трофей. Вітька тримав його перед собою, як мисливець, що повертається з лісу зі здобиччю.

-Ну що, пацани,-промовив він гордо, - трофей у нас!

Сашка і Мішка лише хихикали, все ще відчуваючи адреналін від недавньої втечі. – Додому, - продовжив Сашко,- а до кого?

- Треба подумати, - посміхнувся Вітька, оглядаючи свою «здобич». - Моя баба за таке може, оком не зморгнувши всипати нам.

Вони трохи подумали і все-таки ризмкнути принести гарбуза до Вітькового двору. Поки Вітька із хлопцями несли свій трофей, баба вже сиділа на ганку, немов чекала на них. Її пильні очі одразу помітили гарбуз у руках Вітька, і вона піднялася, одягаючи хустку.

- О, Господи! - сказала баба, перехрестившись. - То ви де того гарбуза взяли?

Вітько зробив вигляд, що нічого особливого не сталося. – Та на дорозі знайшли, бабо. Він там сам був. – А сам він, із неба на ту дорогу впав, чи що? - баба Надька прищурила очі.

- Чи, може, він сам до вас у руки потім забіг?

Вітько лише знизав плечима. Але тут баба вже не витримала.

— Та ви мені не дуріть голову! Беріть його назад туди, звідки взяли. І швиденько, бо як Дуська дізнається, що то ви її гарбуза поцупили, то вам криївки не знайти! Все село знає, що тільки в Дуськи такі гарбузи вродили.

Хлопці лише переглянулися між собою. Їхній героїчний трофей почав втрачати свою значимість. А думка про Дуську з віником в руках, що знову може їх доганяти, холодила їм спини.

- Бабо, а може, він сам до нас прикотився, - спробував Вітько вкотре жартом викрутитися з ситуації.

 – Заносьте гарбуза назад! - бабця показала рукою у бік Дуськіного двору.

Мимоволі, з острахом перед перспективою знову зіткнутися з сердитою сусідкою, хлопці вирішили не заносити гарбуза прямо до її подвірʼя. Вони обережно підійшли до саду Дусі і тихенько закинули гарбуза через паркан. Гарбуз мʼяко впав на землю і прокотився кілька кроків до яблуні. Хлопці миттю дременули, перш ніж баба Дуся встигла б побачити, що сталося. Коли вони повернулися додому, баба Вітьки вже чекала на них з доброю усмішкою на обличчі.

- Ну що, герої, гарбуза занесли? - запитала вона, і, навіть не чекаючи на відповідь, додала:

- Тепер беріться за справу. Підіть-но на наш город та позбирайте гарбузи, які вже дозріли. Іх багато - поможете мені на зиму їх поховати.

Хлопці знову переглянулися, але сперечатися не наважувалися. Вони взяли старі мішки і попрямували на город. Гарбуза там дійсно було чимало. Вітько з друзями неохоче бралися за роботу, і вже обговорювали, як завтра після школи мають одну ідею.

Коли вечір заходив у село разом із довгими тінями, а баба Вітьки зібрала кілька гарбузів. Вона вийняла насіння, промила його, трохи підсушила і почала смажити на пательні. У хаті стояв приємний запах підсмаженого гарбузового насіння. Хлопці, які вже сиділи за столом, чекали на смакоту. Баба щедро насипала смаженого насіння у хлопчачі кишені.