Читати книгу - "Море, сонце, невагомість, Ганна Калина"

Верзила дівчину хапав за руки і навіть раз намагався вщипнути за зад. Середньовічний лицар, який якимось геном затесався в ланцюжок ДНК капітана Зірінцева, опустив забрало і пошкандибав визволяти прекрасну даму з лап громили.

– Не піду я з вами нікуди! – обурювалася дівчина, вириваючись із захоплення волохатих пальців, – я тут із хлопцем... була. І йду!

– Разом підемо, – кивнув мужик і знову почав хапати дівчину за руки.

– Дівчина з тобою йти не хоче! – грізно заявив Денис.

Не менш грізно він ікнув, чим трохи зруйнував увесь пафос ситуації, що склалася. Верзила вискалився. Дівчина обернулася.

– Філіпенко? – моментально тверезіючи, видихнув Ден.

– Кеп? – розгублено пискнула Катя, смикаючи міні–спідницю вниз, намагаючись зробити ту довшою.

Ден злегка розгубився, роздивляючись свою підлеглу, яку звик бачити перемазану в машинній олії і загорнуту в складки форменого комбінезона, який Філіппенко носила явно "на виріст". Зараз перед ним стояла приваблива молода особа з яскравим макіяжем і завзятою зачіскою. Виходячи з виразу обличчя Каті, вигляд начальства її теж збентежив. Незручну паузу порушив той самий хам, який продовжував хапати бортмеханіка Філіпенко за руки.

– Відвали, малохольний, – грубо заявив він, штовхаючи Дена в груди.

Даремно. Мозок Звіринцева злегка захмелів, але рефлекси були напоготові, тому слідом за брутальністю почулося жалібне повискування. Ден просто взяв здорованя за руку і перекинув через себе. Віддихався. Обсмикнув футболку.

– З вами все гаразд, Катю?

– Так, – злякано пискнула дівчина, – я вже їду додому.

Ден кивнув. Подумав.

– На таксі? – уточнив капітан. – А то я тут на флаері. Можу довезти.

– Не варто...

– Забери мене звідси, – жалібно попросив Ден, озираючись на Сержа, що вже йшов до них крізь натовп, – я додому хочу.

Катя розгублено плескала довжелезними віями, але одразу ж закивала і вхопила капітана під руку. Коли Сергій підійшов, Ден уже обіймав підлеглу за талію.

– О! Відпочиваєш? – усміхнувся Сергій, роздивляючись Катю.

Пішло так роздивлявся. Оцінювально. Звіринцева цей погляд злив. Катерина була вірним членом екіпажу, талановитим механіком і... жінкою. А до жінок Ден ставився з трепетом, незалежно від того, зібрався він із ними спати чи ні.

– Ми поїдемо, – криво усміхнувся капітан, – а ти відпочивай...

Сергій підморгнув другу, скорчивши задоволену міну. А потім потопав кудись у саму гущу напівп'яних дівчат. Денис і Катя вийшли з клубу в задушливу літню ніч, де гуркіт музики заглушали ізолювальні щити. Дороги були порожніми, а люди – ті з них, хто дбав про завтрашній день, розбрелися по домівках.

Флаер Дена стояв у дальньому кутку стоянки, із Сержем вони зустрілися вже тут, на стоянці. Катя кілька разів спіткнулася, йдучи доріжкою. Та й загалом виглядала вона сумною і пригніченою.

– Даремно ви сюди прийшли одна, – повчально заявив Денис, відчиняючи дверцята флаера, – одній дівчині небезпечно ходити в такий клуб.

Катя мовчки забралася в салон. Розправила спідницю на колінах. Денис укотре відзначив привабливість колін окремо і всього бортмеханіка загалом.

– А я не була одна, – зітхнула дівчина, – я тут на побаченні була.

Двигун загарчав, моргнули приладові панелі, флаер завис над землею, готовий до зльоту.

– І де ж це ваш кавалер вештався? – насупився Денис, – чому кинув вас одну?

– Не кинув. Його у важливій справі викликали, він мені таксі викликав, а я дорогою згадала, що забула сумку... повернулася. Таксист чекати не став. Ось.

Денис усе ж скривився. Невідомий кавалер Каті вже йому не подобався.

– І хто ж він у вас? Ваш кавалер.

– Командир поліцейського крейсера, Алекс Кем.

Денис скривився ще сильніше. Кема він знав і... був злегка здивований Катіним вибором.

***

Флаер кепа ніс нас закладеним курсом, автопілот працював, ми зі Звіринцевим мовчали. Капітан гортав список музики на приладовій панелі флаера, а я тупо дивилася в вікно і намагалася не плакати. Гидко було від усього того, що сталося, і соромно. За себе і свою дурість соромно.

Я, як школярка, збиралася на цю зустріч, приводила себе до ладу, потім терпіла болючі уколи від Фільки, щоб моє "розпрекрасне" обличчя було придатним для носіння в цей вечір. І що? Алекс запізнився на зустріч, я знову спробувала не помічати його свинства. Було ясно, що про призначену зустріч він забув і приїхав поспіхом. Забув про зустріч, забув проводити... забув зателефонувати.

Я із затамованою надією глянула на екран комунікатора. Порожньо. Тільки вісім Лізкіних повідомлень із серії "як доїхала?" або "як у вас там?". Алекс не вперше призначав і скасовував зустрічі, списував усе на зайнятість і важливі справи. Я вірила. Хотіла вірити, що чарівний військовий, в облягаючому м'язисту фігуру комбінезоні, не простий бабій, який вирішив погратися з дурепою з екопатруля. Що я йому подобалася. А виходило, що Алекс просто розважався зі мною, коли йому це було потрібно.

Сьогоднішній вечір був показовим. Після запізнення я отримала черговий поцілунок у губи і запитання "що пити будеш?". А через годину: "до тебе чи до мене"? Я спробувала натякнути, що мені хочеться романтики і зустрічей не тільки в горизонтальній площині. Алекс посміхався і кивав. А потім зник, знову "у справах". А я залишилася.

Наївна. Дурепа!

– Що, вибачте? – почула я голос капітана і зрозуміла, що обізвала себе вголос.

– Нічого, – спробувала я посміхнутися, – це я люблю поговорити сама з собою, витрати професії, де спілкуєшся з машинами. А вони дуже часто мовчать і невпопад кивають.

Звіринцев кивнув і посміхнувся. Капітан наш виявився не таким уже й непробивним, як виявилося. Він вливався в наш дружний колектив зі скрипом, але все ж влився. Не без шорсткостей і конфліктів. Іноді ми сперечалися і лаялися, але після випадку з терористами Звіринцев перестав ставитися до нас зверхньо. Ганяв тільки у справі і без вживання нецензурної лексики, а це вже перемога.