подавали голос із-під кущів і до пізньої години купались і розважалися під дощем бризок водоспадного струмка. Прадід Джеральда колись давно привіз додому декілька пар цих птахів із Молуккських островів і поселив їх в оранжереї, де вони невдовзі розмножилися до численної колонії. Вони жили в невеличких барильцях з-під хересу, поскладаних біля однієї бокової стіни в піраміду, ці птахи, зовсім не так, як то роблять їхні південні родичі, вистелили ті барильця тирсою, яку тягали з лісопилки, розташованої внизу на березі річки. Більшість із них пережили навіть сувору зиму 1947 року, оскільки в найхолодніші місяці, січень і лютий, Адела топила для них стару пічку, що стояла в оранжереї. Було так захопливо спостерігати, сказав Аустерліц, з якою спритністю ці птахи, тримаючись дзьобом, лазили по садових шпалерах, а спускаючись, демонстрували різноманітні піруети, що нагадували рухи танцівників на мотузці; вони вилітали й знову запурхували у відчинені вікна, або з перебіжками стрибали по землі, завжди заклопотані і, принаймні так здавалося, чимось постійно стурбовані. Загалом вони багато в чому нагадували людей. Було чутно, як вони зітхають, сміються, пчихають і позіхають. Вони злегка відкашлювались, перш ніж почати щось говорити своєю мовою какаду, бували уважними, часом діяли з розрахунку, бували пустотливими й хитрими, нещирими, злими, мстивими й діяльними. До певних людей, насамперед до Адели та Джеральда, вони були прихильними, а інших, наприклад, валлійську економку, яка рідко показувалася надворі, вони переслідували зі справжньою ненавистю. Здавалося, вони точно знали, о котрій годині вона, у своєму чорному капелюшку та з чорною парасолькою в руці, йтиме до молитовного дому, вони щоразу підстерігали її за цієї регулярної нагоди, щоб здійняти за її спиною страшенний ґвалт, так ніби обсипали її непристойними лайками. Те, як вони постійно збивалися в щораз інші групки, а потім знову сиділи парами, так ніби не знали нічого іншого, крім гармонії, й були навіки нерозлучними, здавалось мені віддзеркаленням людського суспільства. На одній галявині, оточеній суничними деревами, вони навіть мали свій власний, хоча й не ними особисто облаштований, цвинтар із довгим рядом могил, а в одній із кімнат на верхньому поверсі в Андромеда-Лодж стояла стінна шафа, очевидно, спеціально збудована для того, щоб зберігати там темно-зелені картонні коробки з великою кількістю мертвих одноплемінників какаду, там були їхні брати з червоними черевцями та жовтими гребінцями, сині ари, хвилясті папужки й какаду, араканги, рогаті й болотяні папуги, всіх їх привіз із навколосвітньої подорожі прадідусь чи то прапрадідусь Джеральда, або ж вони були придбані за пару гвіней чи луїдорів в одного гендляра на ім’я Теодор Ґрас із Гавра, як то було зазначено на вкладених у коробки картках. Найгарнішим з усіх цих птахів, серед яких траплялися й деякі місцеві дятли, крутиголовки, шуліки та іволги, був так званий попелястий папуга. Я досі немов бачу перед собою, сказав Аустерліц, на кришці його зеленого картонного саркофага: Jaco, Ps. erithacus L[51]. Він походив із Конґо й у своєму валлійському екзилі, як то було сказано в некролозі, що додавався, досяг поважного шістдесятишестирічного віку. Він був, ішлося далі в некролозі, дуже ручним та довірливим, швидко все вивчав, багато говорив із самим собою та з іншими, насвистував цілі пісні й частково навіть сам компонував, але найбільше йому подобалося імітувати дитячі голоси, а також, щоб діти його чогось навчали. Єдина його погана звичка полягала в тому, що коли птахові давали замало абрикосових кісточок чи надто тверді горіхи, які він все одно з легкістю міг розлущити, його охоплював кепський настрій, і тоді він починав бродити по дому й скрізь дзьобати меблі. Цього особливого папугу Джеральд часто діставав з коробки. Він був приблизно дев’яти дюймів завдовжки і мав, відповідно до свого імені, попелясте пір’я, а окрім того, кармазиновий хвіст, чорний дзьоб і білуватий, як здавалося, позначений глибокою журбою лик. Зрештою, провадив далі Аустерліц, майже в кожному приміщенні Андромеда-Лодж був своєрідний кабінет природознавства, шафи з численними шухлядами, деякі з яких були заскленими і в них зберігалися сотні яєць папуг майже правильної кулястої форми, колекції мушель, мінералів, жуків і метеликів, поміщені в банки з формальдегідом гладуни, ящірки
й вужі, равлики і морські зірки, раки і краби, а також великі гербарії з листям дерев, цвітом і травами. Адела якось розповіла йому, сказав Аустерліц, що перетворення Андромеда-Лодж у своєрідний природознавчий музей почалося зі знайомства 1869 року Джеральдового пращура, любителя папуг, із Чарльзом Дарвіном, коли той працював над своєю працею про походження людини в орендованому ним будинку, який стояв неподалік від Долґеллау. В той час Дарвін нерідко гостював у Фіцпатриків у садибі Андромеда-Лодж, і, за родинними переказами, постійно вихваляв райський краєвид, який відкривався тут згори. Відтоді, як розповідала Адела, сказав Аустерліц, у клані Фіцпатриків почався розкол, що триває й донині: у кожному поколінні один із двох синів неодмінно відходив від католицької віри й ставав природознавцем. Так Алдоус, батько Джеральда, був ботаніком, тим часом його брат Евелін, старший за нього на двадцять років, залишився вірним догматам папізму, що в Уельсі вважалося одним із найгірших збочень. І справді, навіть католицька лінія в родині весь час була представлена ексцентриками та божевільними, як то добре можна було побачити на прикладі дядька Евеліна.
За тих часів, коли я, як гість Джеральда, щороку приїздив на декілька тижнів до Фіцпатриків, сказав Аустерліц, Евеліну було десь за п’ятдесят, але він так потерпав від хвороби Бехтерева, що з вигляду нагадував старця й пересувався з великими труднощами, страшенно згорблений. І саме заради того, щоб його суглоби остаточно не задерев’яніли, він постійно був на ногах у своїй квартирі, розташованій на верхньому поверсі, де вздовж стін, ніби в танцшколі, були прикріплені поручні. Саме за ці поручні він і тримався, коли дюйм за дюймом, тихо зойкаючи, просувався вздовж стін, а його голова й зігнутий тулуб були не вище руки на перилі. Один раз обійти всю спальню, зайти у вітальню, вийти з вітальні в коридор, а звідти знову в спальню забирало в нього добру годину. Джеральд, який тоді вже відчував відразу до римської релігії, якось заявив мені, сказав Аустерліц, що дядько Евелін став такий згорблений через свою скупість, яку він перед самим собою спокутував тим, що кожного тижня заощаджені гроші, зазвичай дванадцять-тринадцять шилінгів, пересилав у католицьку місію в Конґо на порятунок чорних