Читати книгу - "Сновидіння доброго ведмедика, АнєчкаLB"

- Спочатку стосунки були інші. Але якось поступово все перетворилося на те, що є тепер. Загалом, він непогана людина. Просто в нас немає того, що мається на увазі під словом "сім'я" або "кохання". Або ми не підходимо одне одному. Ми різні, і нам не хочеться проводити час разом. Зустрічі після його роботи закінчуються приблизно однаково: чоловік нескінченно дивиться в телефон, а я продовжую займатися дітьми і домашніми справами. Ніби як додому повернувся, а ні в чому це не проявилося і ніяк це не відчулося. Мене ображає його байдужість у нашому житті. Його холодність, коли погано мені або комусь із дітей. Те, що ми ніде не буваємо разом. У нього ніколи немає бажання мене кудись запросити. Навіть на найпростішу прогулянку. Я або їжджу сама з дітьми, що дуже рідко, або прогулююся з ними біля будинку в парку. Тому що по цьому самому будинку завжди є робота. Купівля продуктів, готування, догляд за малюками, їхній розвиток, підтримання порядку в кімнатах і чистоти одягу - ось щоденні обов'язки. Але я була до цього готова. Я дуже хотіла малюка. І чудово, що їх народилося двоє. Не підготувалася тільки до такого ставлення чоловіка. Це неправильно. У нього і в думках немає запитати про моє самопочуття або настрій, про те, як я все встигаю, і про те, що мене турбує. Елементарно поговорити. Я вже не кажу про те, щоб зробити для мене щось приємне. Ну і, звісно ж, його гнів не може подобатися. Із цим не хочеться миритися, і часто сил не вистачає це терпіти. У нього бувають припливи гарного теплого настрою, от тільки надто великий багаж усього такого, що заважає радіти й насолоджуватися його таким рідкісним приємним станом. На кшталт "Добре, але треба було раніше. Дивись, що ти наробив". Ми багато говорили про наші стосунки. Про його поведінку. Про його проступки. Він не бачить ні своїх помилок, ні своєї провини в чому б то не було. У будь-яких суперечних і болючих ситуаціях його головний козир - він нас забезпечує. А по суті, "забезпечення" зводиться до видачі щотижня певної суми, якої вистачає на купівлю продуктів для всієї родини. І то буває, про це доводиться кілька разів нагадувати, майже вимолюючи ці гроші. Я навіть не знаю, скільки він заробляє. Мені виділяють прожитковий мінімум. Несправедливість і в головному, і в деталях. І я не про гроші. Вони для мене ніколи не мали значення. Але, як би там не було, ми, дійсно, живемо в його будинку. Раніше могла б піти. Я б працювала, винаймала кімнату і ні від кого не залежала. Тепер це зробити дещо складніше. Я пов'язана і прив'язана до місця. Але водночас не хочу, щоб діти позбулися навіть того, що в них є зараз. Я вважаю, що це егоїстично - думати тільки про власні образи. У дітей є їжа, одяг і житло. Тому доводиться миритися з таким співмешканцем і станом речей. Я щосили намагаюся не звертати уваги на його поведінку, але іноді він робить такі речі, на які не реагувати не виходить. У підсумку виходить гнітючий щоденний хронічний смуток, який я навчилася чудово приховувати, надягаючи всілякі маски енергійного оптиміста. Для знайомих і оточуючих я - кохана дружина, для дітей - щаслива мама. Виглядати радісно, коли всередині все розбите, - важка праця. Тому з'явився ти - вигаданий герой. Від відчаю. Від безвиході. Придуманий у найнесправедливіші моменти. Найбільш образливі. Мені потрібен був захисник. Нехай навіть і несправжній. Головне, що я в нього вірила. Це допомагало. Це тримало зсередини.

- А родичі?

- Тут у мене тільки сестра. Зараз вона наглядає за дітьми. Але я не можу просити її про це постійно. Вона живе в іншому кінці міста. І в неї теж діти. І робота.

- Суть я зрозумів. Що я можу зробити?

- А що з цим можна робити?

- Багато чого. Було б бажання діяти.

У співрозмовниці задзвонив телефон. Коротко відповівши на дзвінок, вона піднялася з каменя, на якому ми сиділи.

- Мені треба йти. Вибач, що навалилася на тебе зі своїми сумними історіями. І дякую, що вислухав.

Я хотів щось для неї зробити. Я чомусь відчував за неї відповідальність. Чи то через те, що за час моїх сновидінь вона стала мені близькою, моєю невід'ємною частиною, чи то через те, що вона так щиро вбачала в мені порятунок, що це зобов'язувало мене відповідати обраній "посаді" і спонукало до якихось вчинків.

Через три дні, відпрацювавши свої зміни, я зателефонував їй і запропонував прогулятися разом із нею та її дітьми. Вона погодилася.

Ми зустрілися в дендрарії Домініон, що являв собою велику територію з ботанічним садом, теплицями, декоративним садом, невеликим зоопарком, музеєм і ринком. Чудове місце для прогулянки. Цього разу зустріч і розмови проходили куди радісніше.

Даніка - трирічна дівчинка, зовні дуже схожа на свою маму. Від її фраз, посмішки, сміху, безпосередності та відкритості неможливо не розтанути. Я ніколи тісно не спілкувався з дітьми. І навіть ніколи не тримав їх на руках просто так, не враховуючи випадків порятунку. До цього дня. Дивовижні відчуття. Вони були настільки новими для мене, що перевертали все всередині. Коли ти звик бути більш закритим для людей, коли ти щохвилини захищений, маєш певну манеру поведінки й очікування від оточуючих, тебе раптом збивають зі звичного курсу широко розплющеними невинними очима і беззаперечною довірою. Коли в спілкуванні з дорослими ти подумки готовий до їхніх усіляких вад і каверз, тебе обеззброюють своєю простодушністю і наївністю. Тут зовсім по-іншому. Перед тобою чисте створіння, навстіж відкрите всьому світу і кожній людині окремо. І це творіння дуже хочеться захистити, бо світ не такий привітний, як здається. Не можна йому так довірливо відчиняти душу й обійми. Але поки що цій дитині щось донести важко. Хочеться просто прикрити її від усього негативного, рівно до того моменту, поки вона не зрозуміє, що тут і як, та зможе захищати себе сама. А взагалі - це, мабуть, був мій перший щирий привід для посмішки за довгий час.