Читати книгу - "Все те незриме світло"

Вона відчуває запах диму й розуміє — пожежа. З вікна її спальні вилетіло скло, й тепер вона чує, як щось горить за віконницями. Щось величезне. Весь район. Усе місто.

Стіна, підлога, дно її ліжка ще холодні. Будинок ще не охопило полум’я. Та чи надовго?

«Заспокойся, — думає вона. — Зосередься: глибоко вдихай, глибоко видихай. Глибоко вдихай знову». Вона не вилазить із-під ліжка. Вона каже:

— Ce n’est pas la réalité.[22]

«Бджолиний готель»

Що він може згадати? Бачив, як інженер Бернд зачинив двері в підвал і сів на сходи. Бачив велетня Франка Фолькгаймера на золотавому кріслі, що колупав щось на штанах. А тоді згасла лампочка під стелею, Фолькгаймер увімкнув свій ліхтар, і їх накрив рев — звук такий голосний, що й сам міг слугувати за зброю, він поглинав усе, струшуючи саму земну кору, й на якусь мить Вернер бачив лише Фолькгаймерів ліхтар, який відлетів убік, мов наляканий жук.

Їх смикнуло. На мить, на годину, на день — хтозна, як надовго? — Вернер опинився в Цольферайні, над ямою, яку шахтар викопав скраю поля для двох мулів. Стояла зима, Вернерові було щонайбільше п’ять. Шкіра на мулах була майже прозора, й крізь неї виднілися кості, і на їхні розплющені очі налипло бруду, і він був такий голодний, що думав, чи не залишилося на мулах м’яса, яке можна було б з’їсти.

Він чув, як край лопати загрібає гравій.

Він чув голосний вдих сестри.

А тоді, наче якась еластична стрічка натягнулася до краю, щось смикнуло його назад у підвал під «Бджолиним готелем».

Підлога перестала труситися, але звук не стих. Він притискає долоню до правого вуха. Гул залишається, схожий на дзижчання тисячі бджіл, десь дуже близько.

— Це мені чується? — питає він, але не чує своїх слів.

Ліва сторона його лиця мокра. Навушників, які він мав на собі, немає. Де верстак, де радіо, що це таке важке тисне на нього згори?

Зі своїх плечей, грудей і волосся він струшує гарячі шматки каміння й дерева. Знайти ліхтар, перевірити, як там інші, перевірити, що з радіо. Перевірити, що з виходом. З’ясувати, що сталося з його слухом. Це раціональні кроки. Він намагається сісти, але стеля стала нижча, і він ударяється головою.

Спекотно й стає дедалі спекотніше. Він думає: «Нас замкнули в коробку, а коробку вкинули в жерло вулкана».

Минають секунди. А може, й хвилини. Вернер і далі стоїть на колінах. Знайти ліхтар. Потім товаришів. Потім вихід. Потім розібратися зі слухом. Напевно, солдати Люфтваффе згори вже пробираються крізь уламки їм на допомогу. Але він не може знайти свого ліхтаря. Він навіть не може підвестися.

У цілковитій темряві перед його очима миготить тисяча рухливих червоних і синіх плям. Язики полум’я? Видіння? Вони спалахують над підлогою, а тоді піднімаються до стелі, світячись дивно, спокійно.

— Ми мертві? — кричить він у темряву. — Ми загинули?

Підвал

Щойно затихло ревіння бомбардувальників, як над будинком просвистує артилерійський набій і з глухим гуркотом вибухає неподалік. На дах щось сиплеться — його уламки? жарини? — і Марі-Лор каже вголос:

— Ти надто високо. — Вона примушує себе вилізти з-під ліжка. Годі висиджуватися. Вона повертає камінь у будиночок, ставить на місце планки, які слугують йому за дах, вкручує димаря й опускає крихітну модель у кишеню сукні.

Де її черевики? Вона повзає по підлозі, але намацує лише шматки дерева і, напевно, скалки віконного скла. Вона знаходить ціпок і в самих панчохах виходить у коридор. Тут запах диму сильніший. Підлога досі холодна, і стіни теж. Вона облегшується в туалеті на шостому поверсі й стримується, щоб не смикнути ручку бачка, знаючи, що він більше не наповниться. Вона завмирає, перевіряючи, чи повітря не стало гаряче, перш ніж іти далі.

Шість кроків до сходів. Над її головою пролітає другий набій, і Марі-Лор скрикує. Коли він вибухає десь за річкою, підвіски на люстрі колишуться й дзвенять.

Дощ із цегли, дощ із гальки, повільніший дощ із сажі. Донизу — вісім гвинтових сходинок; друга й п’ята скриплять. Обернутися навколо баляси, ще вісім сходинок. Четвертий поверх. Третій. Тут вона перевіряє натяжний дріт, який її двоюрідний дідусь встановив під телефонним столиком на сходовому майданчику. Дзвоник висить, дріт натягнутий і проходить крізь діру, просвердлену в стіні. Ніхто не заходив і не виходив.

Вісім кроків по коридору до ванної кімнати на третьому поверсі. Ванна повна води. У ній щось плаває — напевно, шматки тиньку, і на підлозі під колінами пісок, але вона припадає губами до води й п’є. Скільки може.

Назад до сходів і вниз на другий поверх. А тоді на перший — на балясині вирізьблені виноградні грона. Вішак перекинутий. Підлога в коридорі всіяна шматками чогось гострого — мабуть, посуду з буфету в їдальні, — тож вона ступає якомога обережніше.

На першому поверсі, напевно, вибило й кілька шибок: вона відчуває сильніший запах диму. Вовняне пальто її двоюрідного дідуся висить на гачку у фойє, вона його вбирає. І тут теж немає її черевиків — куди ж вона їх поділа? На кухні — хаос зі скинутих полиць і каструль. У неї на шляху кулінарна книжка лежить перекинута, мов підстрелена пташка. У коморі вона знаходить півхлібини, що залишилося від учора.

Тут, посеред кухні, — люк у погріб із металевим кільцем. Вона відсовує обідній столик і відчиняє його.

Із погреба тхне мишами, вологою і молюсками, викинутими на берег, так, наче десятки років тому його затопив приплив і в ньому довго стояла вода. Марі-Лор вагається над відчиненим люком, вдихаючи запах диму, що долинає знадвору, і майже повну його протилежність — холодний сморід, який піднімається з дна. Дим: її двоюрідний дідусь каже, що дим — повільний танець частинок, мільярдів летких молекул вуглецю. Шматочків будинків, кафе, дерев. Людей.

Зі сходу в бік міста зі свистом летить третій набій. Знову Марі-Лор намацує модель будиночка в кишені сукні. А тоді бере хліб і ціпок, спускається драбиною, що веде вниз, і зачиняє за собою люк.

У пастці

Показується світло. Вернер усім серцем сподівається, що воно справжнє, не витворене його уявою. Жовтий промінь пронизує пил, бродить через завали, освітлює впалий шматок стіни, покручену полицю. Він ковзає двома металевими шафами, зім’ятими й покорченими так, наче це чиясь гігантська рука розірвала їх навпіл. Освітлює розсипані інструменти, розбиті вішаки й із десяток уцілілих банок, повних гвіздків і шурупів.

Фолькгаймер. Він знайшов ліхтар і тепер проводить його променем по купі спресованих уламків у дальньому кутку — по камінню, цементу, трісках. Тільки за мить Вернер розуміє,