Читати книгу - "Двійник"

— Хороший прогноз для дітей, рівень виживання — вісімдесят відсотків.

То була правда, але вона одразу ж пожалкувала про свої слова. Така логічна доктор Айлс завжди реагує на трагедію корисними фактами й безсердечною статистикою. Це був її спосіб упоратися з невпорядкованими емоціями інших — виступити в ролі науковця. Друг щойно помер від раку легень? Родич залишився скаліченим після автомобільної аварії? Вона могла процитувати статистичні дані для кожної трагедії, знаходячи впевненість у твердих, упевнених цифрах. У вірі в те, що кожне жахіття можна пояснити.

Вона запитала себе, чи після такої відповіді Деніел не подумає, що вона надто відсторонена, може, навіть бездушна. Але він наче не образився. Просто кивнув, приймаючи її статистику так, як вона її запропонувала — просто як факт.

— Тоді прогнози на п’ять років були не настільки оптимістичні, — мовив він. — Коли їй поставили діагноз, вона була вже дуже хвора. Не можу й передати, які ми були спустошені, усі ми. Особливо моя мати. Її єдина дівчинка. Її малеча. Мені тоді було чотирнадцять, і саме я взявся доглядати Софі. Попри всю ту увагу, усі пестощі, вона не була балувана. Завжди була наймилішою дитиною, яку тільки можна уявити.

Він так і не глянув на Мору; опустив очі додолу, наче не хотів розкривати всю глибину свого болю.

— Деніеле? — мовила вона.

Він глибоко вдихнув, випростався.

— Я не знаю, як краще розповісти про це такому скептику, як ти.

— Що сталося?

— Її лікар повідомив, що хвороба смертельна. У ті часи, коли лікар висловлював свою думку, вона сприймалася, як Євангеліє. Мої батьки з братами того вечора пішли до церкви, гадаю — помолитися за диво. Я лишився в лікарні, щоб Софі не було самотньо. Вона тоді вже була зовсім лиса, волосся випало від хіміотерапії. Пам’ятаю, як вона заснула в мене на колінах. І я молився. Молився годинами, обіцяв Богу всі можливі безумні речі. Якби вона померла, гадаю, і ноги моєї більше в церкві не було б.

— Але вона вижила, — м’яко мовила Мора. Деніел подивився на неї й усміхнувся.

— Так, вижила. І я виконав усі свої обіцянки. Усі до єдиної. Тому що того дня Він почув мене. Я не сумніваюся.

— Де Софі зараз?

— Щасливо одружена, живе в Манчестері. Двоє всиновлених дітей. — Він сів за стіл навпроти неї. — А я тут.

— Отець Брофі.

— Тепер ти знаєш, чому я зробив такий вибір.

«Чи ж він був правильний?» — хотіла запитати вона, але не стала.

Вони знову наповнили бокали. Мора нарізала французький хліб із хрусткою скоринкою, перемішала салат. Розклала курятину, що парувала у вині, на тарілки. Шлях до серця чоловіка пролягає через шлунок — може, саме цього вона намагалася досягнути, цього прагнула? Здобути серце Деніела Брофі?

«Може, я почуваюся безпечно, коли хочу його, саме тому, що не можу його отримати. Мені до нього не дотягнутися, а отже, він не зробить мені так боляче, як Віктор».

Але ж коли вона виходила за Віктора, то теж була певна, що він не завдасть їй болю.

«Ми ніколи не буваємо такі міцні, як нам здається».

Вони саме закінчили їсти, коли в двері подзвонили, і вони обоє заклякли на місці. Хоча вечір і був цілком невинний, вони обмінялися зніяковілими поглядами, як двоє коханців, заскочених зненацька.

На ґанку Мори стояла Джейн Ріццолі. Літня волога перетворила її чорне волосся на хмару непокірних кучерів. Хоча вечір був теплий, убрана вона була в один із тих темних брючних костюмів, які вдягала на роботу. Зустрівши її похмурий погляд, Мора подумала, що це не візит увічливості. Опустила очі й побачила в руках детектива кейс.

— Вибачте, що турбую вас удома, док, але треба поговорити. Я подумала, що краще нам зустрітися тут, а не у вас на роботі.

— Це щодо справи?

Ріццолі кивнула. Жодній із них не треба було уточнювати, про яку саме справу йдеться, обидві знали. Хоча Ріццолі та Айлс поважали одна одну як професіоналок, вони ще не перейшли межу, яка відділяла їх від затишної дружби, і зараз дивилися одна на одну дещо ніяково. «Щось сталося, — подумала Мора. — Щось таке, що насторожило її проти мене».

— Заходьте, будь ласка.

Детектив увійшла до будинку й зупинилася, відчувши аромат їжі.

— Я відірвала вас від вечері?

— Ні, ми щойно закінчили.

Ріццолі не оминула увагою це «ми». Допитливо глянула на Мору. Почула кроки й обернулася до Деніела, який саме ніс бокали з-під вина із зали до кухні.

— Добривечір, детективе! — гукнув він.

Ріццолі здивовано кліпнула.

— Отець Брофі.

Він продовжив свій шлях до кухні, а детектив повернулася до Мори. Хоча вона нічого не сказала, було зрозуміло, що саме вона подумала. Те ж саме, що спало на думку тій парафіянці. «Так, має поганий вигляд, але нічого не було. Нічого, окрім вечері й розмови. Якого біса ти на мене так дивишся?»

— Ну… — промовила Ріццолі, чимало всього вмістивши в одне це слово.

Вони почули дзенькіт порцеляни й срібла — Деніел завантажував посудомийну машину. Священик почувається як удома на її кухні.

— Я б хотіла поговорити наодинці, якщо можна, — сказала детектив.

— Це обов’язково? Отець Брофі — мій друг.

— Це й так буде непроста розмова, док.

— Я не можу просто вигнати його звідси. — Мора замовкла, почувши з кухні кроки Деніела.

— Мені все одно треба йти, — сказав він, глянувши на кейс Ріццолі. — Вам вочевидь треба обговорити справи.

— Саме так, — погодилася Ріццолі.

Священик усміхнувся Морі.

— Дякую за вечерю.

— Чекай. Деніеле. — Вона вийшла на ґанок разом із ним, зачинила за собою двері. — Ти не повинен отак іти.

— Вона хоче поговорити з тобою наодинці.

— Мені так прикро.

— Чому? Це був чудовий вечір.

— У мене таке відчуття, наче тебе виганяють з мого дому.

Він потягнувся до її руки, тепло й заспокійливо потиснув її.

— Зателефонуй мені, коли знову захочеш поговорити. Байдуже, о котрій годині.

Мора дивилася, як він іде до автомобіля, і його чорне вбрання зливається з літньою ніччю. Коли він розвернувся, махаючи їй на прощання, вона зауважила його комірець — останню білу пляму в темряві.

Повернулася до будинку й побачила, що Ріццолі досі стоїть