Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 2"

Уже те, що український народ жив у різних державах (Російській та Австро-Угорській імперіях - до першої світової війни і в СРСР, Польщі, Румунії та Чехо-Словаччині - у міжвоєнний період), послужило причиною формування політичних організацій на регіональних засадах, залежно від специфічних умов кожної держави. Однак - і на цьому треба наголосити - всі чотири напрями політичної думки були всеукраїнськими за характером, охоплювали, з різним ступенем інтенсивності, всі території. Наприклад, визначні представники народництва Драгоманов і Грушевський, які походили з середньо-східної України, мали вирішальний вплив на розвиток Галичини. Існує помилкова думка, буцімто інтегральний націоналізм був властивий тільки західноукраїнським землям. Очевидно, що ця концепція, яка викристалізувалася у 1920-1930-ті роки, не могла проникнути на радянську Україну відкрито. Однак головний ідеолог інтегрального націоналізму Дмитро Донцов був емігрантом зі Східної України, і серед провідних діячів цього руху також бачимо кількох вихідців зі сходу.

Завершуючи методологічні зауваги, зізнаюся, що я не дотримуюся марксистської теорії, яка розглядає політичні ідеології як безпосереднє відображення економічних інтересів класів. Неважко, наприклад, приписати консерватизм дворянам-власникам, а комунізм - промисловому робітничому класові, але така інтерпретація була б надто спрощеною. У радянській ідеологічній літературі часто натрапляємо на термін “буржуазний націоналізм”, та це радше форма образливої лайки, а не повновартісна категорія. Український інтегральний націоналізм, хоч би як ми його розглядали, не є ідеологічною надбудовою (здебільшого неіснуючої) національної буржуазії. Ясна річ, соціальні та політичні ідеї не виникають з нічого, а розвиваються у конкретному соціальному середовищі. Однак відносини між напрямами думки, з одного боку, і соціальними класами та економічними групами, з другого, надзвичайно складні; хоча до певної міри й зумовлені соціальним оточенням, ідеології мають також свою, незалежну динаміку. Ключову роль у формуванні й розвитку політичних ідей на Україні, як і в інших модерних східноєвропейських націях, відігравала інтелігенція -особлива соціальна верства, контури якої не збігаються з межами економічних класів. Тому часто до протилежних шкіл політичної філософії належали представники інтелігенції, соціальне походження й умови життя яких часто були цілком подібними.

Перейдемо тепер до окремого обговорення всіх чотирьох згаданих напрямів. Обсяг дослідження дає змогу охарактеризувати їх тільки дуже стисло.

НАРОДНИЦТВО

Новітні демократичні суспільно-політичні ідеї виникли на Україні в 1820-их роках - слідом за декабристським рухом. З погляду еволюції української думки доречно назвати Товариство об’єднаних слов’ян, програма якого поєднувала непримиренну ворожість до кріпацтва з ідеєю демократичної панслов’янської федерації.

Демократична народницька течія досягла зрілості з появою в 1846-1847 роках Кирило-Мефодіївського братства, київського гуртка молодих інтелігентів. Головним теоретиком цього товариства був Микола Костомаров (1817-1885), обдарований історик, який згодом започаткував народницьку школу української історіографії. З братством був пов’язаний і Тарас Шевченко (1814-1861), поетичний геній якого зробив його найвпливовішою постаттю в інтелектуальному житті новітньої України.

Новим елементом в ідеології Кирило-Мефодіївського братства, порівняно з його попередниками-декабристами, був український націоналізм. Появу цього елемента викликало українське культурне відродження перших десятиліть XIX ст., пов’язане здебільшого з Харківським університетом. Де відродження, хоча й не мало політичного спрямування, розбудило і захоплення “народом”, і свідомість української етнокультурної самобутності. Програма Кирило-Мефодіївського братства, що становила синтез романтичного націоналізму з радикальними суспільно-політичними ідеями декабристського руху, була сповнена духу палкої християнської віри. Основою національного відродження своєї країни кириломефодіївці вважали визволення селянських мас; їхньою метою була незалежна українська республіка у федерації слов’янських народів і новий суспільний устрій, оснований на християнських засадах свободи, справедливості й рівності. Світогляд Кирило-Мефодіївського братства містив таку інтерпретацію історії, в якій демократичні традиції України (втілені в козацтві) вигідно відрізнялися від аристократизму Польщі й самодержавства Московщини-Росії.

Принципи Кирило-Мефодіївського братства визначили ідеологічне спрямування українського національного руху другої половини XIX - початку XX ст. Від 1860-х років до 1905 р. організаційний рух спирався на мережу “громад” - напівконспіративних гуртків ліберально-народницької інтелігенції. Керівником руху громад був Володимир Антонович (1834-1908), видатний історик, засновник київської історичної школи. Починаючи з 1860-х років, народництво поширилося на Галичину, де його прихильників називали народовцями.

Видатним українським політичним мислителем другої половини XIX ст. був Михайло Драгоманов (1841-1895). Від кириломефодіївців він різнився послідовно позитивістським і секулярним філософським світоглядом. Драгоманов, що зазнав великого впливу Прудона, був соціалістом немарксистського напряму, близьким до західного еволюційного соціалізму. Він опрацював грунтовні пропозиції щодо конституційної реорганізації Росії на засадах федералізму з твердими гарантіями особистих громадянських прав та самоврядування для регіонів і національностей. Драгоманов сподівався забезпечити національні інтереси України шляхом федералізації двох держав - Росії й Австро-Угорщини.

Перші українські політичні партії виникли в Галичині у 1890-х роках. Основними були націонал-демократи і радикали. Перша партія являла собою широку коаліцію, платформа якої містила гасла демократичного націоналізму та соціальних реформ. Друга, заснована під безпосереднім впливом Драгоманова, була партією аграрних соціалістів і войовничих антиклерикалів. Визначним представником демократичної думки в Галичині був Іван Франко (1856-1916). Людина енциклопедичних знань, Франко прославився як поет, прозаїк, історик, літературознавець, критик, блискучий публіцист. Один із засновників радикальної партії, від поступово відійшов від федералістської концепції свого вчителя Драгоманова і став одним із перших речників ідеї повністю незалежної української демократичної держави.

На середньо-східній Україні перші політичні партії стали з’являтися тільки на зламі століть, особливо після революції 1905 р., однак вони залишалися нестійкими. Провідними угрупованнями були соціал-демократи, соціалісти-революціонери та радикал-демократи, які в 1917 р. стали називатися соціалістами-федералістами. Усі вони належали до широкого демократично-народницького напрямку; це також стосується українських соціал-демократів, хоча вони офіційно прийняли марксизм. Найвидатнішим інтелектуалом того покоління був Михайло Грушевський (1856-1934), учень Антоновича, останній і найбільший український історик народницької школи, відомий також як організатор наукових досліджень і політичний публіцист. Спочатку Грушевський був пов’язаний із радикал-демократами, але поволі перемістився вліво і під час революції приєднався до соціалістів-революціонерів. Іншою вартою згадки постаттю був Микола Порш (1877-1944), теоретик соціал-демократів, який, уміло користуючись економічними аргументами, відстоював ідеал української автономії.

У політичній думці всіх частин демократично-народницького руху можна виділити два виразні складники: прагнення до громадянської та національної свободи, а також прагнення до соціальної справедливості. Із цих компонентів другий, мабуть, був більше виражений, аніж перший. Турбота про соціально-економічні інтереси знедолених мас, поєднана з виразним егалітаристським ухилом, становила ідеологічний лейтмотив усього цього напряму. З другого боку, наполягання Драгоманова на важливості відповідної й добре спланованої структури демократичних інституцій не залишило тривкого сліду. Волелюбство в українському народництві було щире, але воно мало переважно негативний зміст - полум’яної ненависті