Читати книгу - "Таємничий острів"

— Добре вже, добре! — сказав Пенкроф. — Подати карету пану інженеру!

Принесли ноші, покриті м’яким мохом і травою, вклали на них Сайреса Сміта і понесли його до берега. Пенкроф узявся за ноші попереду, а Наб позаду.

До Нетрів треба було пройти вісім миль, а до того ж нести хворого потрібно було повільно, не поспішаючи, і, мабуть, часто зупиняючись, тому мандрівники розраховували, що вони дістануться до місця годин за шість.

Як і раніше дув сильний вітер, але дощ, на щастя, перестав. Лежачи на ношах, інженер підвівся на лікті й оглядав берег, особливо верхню терасу. Він не промовив ні слова, але дивився уважно, і, безумовно, обриси цього узбережжя, його піски, скелі й ліси закарбувалися в пам’яті інженера Сміта. Одначе години за дві втома взяла своє, він витягнувся на ношах і заснув.

О пів на шосту вечора маленький караван досяг зрізаного кута гранітного кряжа, а незабаром дістався до Нетрів.

Усі зупинилися. Ноші опустили на землю. Сайрес Сміт не прокинувся — так міцно він спав.

На превеликий свій подив, Пенкроф побачив, що буря, яка шаленіла вночі, змінила вже знайому картину. Сталися досить значні обвали, на піску лежали великі брили, що скотилися, весь берег килимом устеляв товстий шар водоростей. Очевидно, хвилі, перекочуючись через острівець, доходили до підніжжя гранітного кряжа.

Перед входом до притулку земля була порита — безумовно, і на ці брили кидалися приступом нищівні морські вали.

Страшний здогад майнув у голові Пенкрофа, і він прожогом кинувся в кам’яний прохід. Але негайно ж вибіг звідти і завмер біля входу, розгублено дивлячись на товаришів…

Вогонь згас. Мокра земля перетворилася на бруд. Обпалена ганчірка, яка повинна була заміняти трут, зникла. Море, проникнувши в глибину коридору, усе там перевернуло, усе знищило!

РОЗДІЛ ДЕВ`ЯТИЙ

Сайрес знову з товаришами. — Досліди Пенкрофа. — Безуспішна спроба. — Острів чи материк? — Задуми інженера Сміта. — В якому місці Тихого океану? — У лісовій хащі. — Соснова шишка. — Полювання на водяну свинку. — Багатообіцяючий димок

Моряк коротко переповів Гедеону Спілету, Герберту і Набу про скоєне ураганом. Однак нещастя, на думку Пенкрофа, здатне породити сумні наслідки, вплинуло на товаришів славного моряка далеко по-різному.

Наб був такий щасливий з поверненням хазяїна, що не чув Пенкрофа, — точніше, не бажав затьмарювати своєї радості.

Герберт, здавалося, до деякої міри розділяв побоювання моряка.

А журналіст, вислухавши нарікання Пенкрофа, відповів досить просто:

— Повірте, Пенкрофе, мене це найменше цікавить.

— Та я ж говорю вам, що в нас немає вогню!

— Подумаєш!

— І ніяк його тепер добути.

— Нісенітниця!

— Та що ви, містере Спілет!..

— Хіба з нами немає Сайреса? — сказав журналіст. — Інженер наш цілий і неушкоджений. Він придумає, як добути вогонь.

— Та з чого?

— З нічого.

Що міг відповісти на це Пенкроф? Він промовчав, тому що в глибині душі не менше своїх товаришів вірив у Сайреса Сміта; для них інженер Сміт був чудом Всесвіту, джерелом премудрості та всіх пізнань людських! Краще опинитися із Сайресом на незаселеному острові, ніж без Сайреса в найбільшому і культурному місті Сполучених Штатів. Із Сайресом у них не існувало проблем. З ним неможливо було втратити надію. Якщо б хто-небудь сказав цим добрим людям, що землю, на яку їх викинуло, знищить виверження вулкана, що земля ця кане в безодню Тихого океану, вони спокійнісінько відповіли б: «Тут Сайрес. Ви ж бачите, Сайрес з нами!»

Але поки що інженер, стомлений довгою подорожжю на ношах, усе ще спав безпробудним сном, і супутники не могли звернутися до його винахідливості. Довелося обійтися без вогню й обмежитися досить жалюгідною вечерею. Тетеруків уже з’їли, а засмажити яку-небудь іншу дичину було неможливо.

Насамперед Сайреса Сміта перенесли до центрального коридора притулку. Там йому влаштували ложе з підсохлих водоростей. Глибокий сон, в який поринув інженер, міг дати йому тільки користь, відновивши його сили краще, ніж найщедріша їжа.

До ночі подув різкий північно-східний вітер, і стало дуже холодно. Оскільки море знищило перегородки, зроблені Пенкрофом у коридорах, там тепер безперешкодно розгулювали протяги, і знайдений притулок виявився мало придатним для житла. Сайрес Сміт зовсім би змерз, якби товариші не познімали із себе хто куртку, хто блузу і не загорнули його гарненько.

Вечеря того дня складалася з незмінних літодомів; Герберт і Наб принесли їх безліч з берега, а до черепашок юнак додав ще чимало їстівних водоростей, знайдених ним на прибережних скелях, які затоплювало тільки в найбільші припливи. Водорості ці належали до сімейства фукусових, були різновидом саргасів і, висихаючи, утворювали клейку масу, досить багату на живильні речовини. Журналіст і його товариші, поглинувши чимало літодомів, взялися за саргасів і оцінили, що вони досить непогані на смак. Варто зазначити, що на тихоокеанських берегах Азії тубільці широко вживають саргасів у їжу.

— А все-таки час уже містеру Сміту прокинутися і прийти нам на допомогу, — сказав моряк.

Між тим холод сильнішав, і ніщо не захищало від нього.

Пенкроф, украй розсерджений, усіляко намагався добути вогонь. Наб допомагав йому в цих експериментах. Вони знайшли трохи сухого моху і; вдаряючи кремінь об кремінь, взялися висікати іскри. Але волокна моху були недостатньо сухі, і він усе не загорявся, тим більше що іскри, які вилітали, були слабкіші тих, що висікають за допомогою сталевого кресала. Спроба не вдалася.

Потім Пенкроф здумав добути вогонь способом дикунів і спробував терти один об інший два шматки дерева. Якби рухи самого Пенкрофа і Наба можна було, відповідно до нової теорії трансформації енергії, перетворити на теплову енергію, її вистачило б, щоб закипіла вода в котлі паровоза. Одначе вогню вони не добули: шматки дерева зробилися гарячими, а Набу й морякові стало пекуче, — ось і все.

Потрудившись годину, Пенкроф, обливаючись потом, з досадою відкинув цурки.

— так я й повірю, що дикуни добувають вогонь таким способом! — вигукнув він. — Дереву хоч би що, а руки, ось-ось займуться!

Пенкроф даремно не вірив у цей спосіб. Дикуни дійсно вміють добувати вогонь швидким тертям шматків дерева. Але не всяке дерево придатне для цього. До того ж недаремно говориться, що справа майстра, боїться, а Пенкроф не знав, як узятися за це діло.

Прикрість незабаром минула у Пенкрофа. Шматки дерева, що він відкинув, підібрав Герберт і теж взявся терти їх. Пенкроф не міг втриматися від сміху, дивлячись, як тендітний підліток здумав змагатися з ним,