Читати книгу - "Таємничий острів"

— Три, друже, три гарненько! — піддражнював він.

— Та я тру тільки для того, щоб зігрітися, як ти, Пенкрофе, — відповів, сміючись, Герберт, — а то в мене зуби від холоду цокотять!

Дійсно, Герберт добре зігрівся, але не більше. Спробу добути вогонь довелося відкласти до ранку, Гедеон Спілет удвадцяте заявив, що для Сайреса Сміта така задача — справжня дрібниця. А поки що журналіст улігся спати прямо на піску в одному з коридорів Нетрів, Герберт, Наб і Пенкроф зробили за його прикладом, а Топ розтягнувся біля ніг свого хазяїна.

Наступного дня, 28 березня, інженер прокинувся близько восьмої години ранку, побачив біля свого ложа товаришів, які очікували його пробудження, і так само, як напередодні, спершу запитав:

— Острів чи материк?

Як видно, думка ця не давала йому спокою.

— Відкіля ж нам знати, містере Сміт? — здивувався Пенкроф.

— Не знаєте?

— Ні. Але обов’язково довідаємося, як тільки ви нас поведете оглянути тутешні місця, — продовжував Пенкроф.

— Мені здається, я можу вже встати, — відповів інженер і без особливих зусиль звівся на ноги.

— От і добре! — вигукнув моряк.

— Я просто помирав від виснаження, — зауважив Сайрес Сміт. — Друзі мої, дайте мені трішки поїсти, і все минеться. У вас, звичайно, є вогонь?

Моряк зам’явся і не відразу відповів на делікатне запитання. Нарешті, зважившись, сказав:

— В тім-то й біда, містере Сайрес! Немає в нас вогню, або, вірніше сказати, — був вогонь та весь вийшов!

І Пенкроф розповів про те, що сталося напередодні. Інженера насмішив епізод з єдиним сірником, а потім невдала спроба добути вогонь способом дикунів.

— Подивимося, — сказав він. — Якщо не знайдемо нічого такого, що може замінити трут…

— То що тоді? — запитав моряк.

— Тоді зробимо сірники.

— Хімічні?

— Хімічні!

— Не така вже це важка справа, — сказав журналіст, поплескавши Пенкрофа по плечу.

Моряк зовсім не поділяв такої думки, але заперечувати не став. Усі вийшли з Нетрів. Погода була чудова. Яскраве сонце піднялося над обрієм, і промені його весело грали на призматичних гранях високих стрімчаків.

Окинувши швидким поглядом околиці, інженер сів на уламок скелі. Герберт приніс йому кілька жмень черепашок і водоростей та сказав запопадливим тоном:

— Оце й усе, що в нас є, містере Сайрес.

— Спасибі й на тому, дорогий, — подякував інженер. — На сьогоднішній ранок досить.

Він з апетитом з’їв свій злиденний сніданок, запиваючи його прозорою, чистою водою, якої зачерпнули з ріки великою мушлею.

Товариші мовчки дивилися на нього. Вгамувавши так-сяк голод, Сайрес, Сміт схрестив на грудях руки і сказав:

— Отже, друзі, ви ще не знаєте, куди нас закинула доля — на материк чи на острів?

— Ні, містере Сайрес, не знаємо, — відповів юнак.

— Ну так завтра довідаємося, — сказав інженер. — До завтра доведеться почекати.

— Тільки ось… — зніяковіло заговорив Пенкроф.

— Що «ось»?

— Як же з вогнем? — запитав Пенкроф, у якого теж була своя надокучлива ідея.

— Не турбуйтеся, Пенкрофе, вогонь ми добудемо, — відповів Сайрес Сміт. — А ви ось що мені скажіть… Учора, коли мене несли на ношах, я начебто бачив на заході гору, що піднімається над усім цим краєм.

— так, — підтвердив Гедеон Спілет, — гора тут є, і досить висока…

— Прекрасно, — продовжував інженер. — Завтра ж ми піднімемося на її вершину і побачимо, куди ми потрапили — на острів чи на материк. А доти, повторюю, нічого не варто починати.

— Як «нічого»? Вогонь нам потрібен, — уперто повторив моряк.

— Буде в нас вогонь, буде! — сказав журналіст. — Потерпіть трішки, Пенкрофе.

Моряк подивився на нього досить красномовним поглядом, що ясно говорив: «Та вже якщо на вас покластися, містере Спілет, то не скоро ми спробуємо смаженої дичини!» Одначе він стримався і змовчав.

А Сайрес Сміт не відповів йому ні слова, начебто питання про вогонь зовсім його не цікавило. Занурившись у свої думки, він довго мовчав і, нарешті, озвався:

— Друзі мої, становище наше, можливо, й жалюгідне, але дуже зрозуміле. Все просто. Можливо, ми знаходимося на материку, а тоді після більш-менш довгих мандрівок зможемо дістатися до яких-небудь населених місць. Але, може, ми потрапили на острів, і вже тут одне з двох: якщо на острові є населення, ми постараємося позбутися лиха за допомогою місцевих жителів, а якщо він ненаселений, — поміркуємо, як нам звідси вибратися самотужки.

— так, все дуже просто, де вже простіше! — пробурмотів Пенкроф.

— Але куди ж нас усе-таки заніс ураган? Як ви самі думаєте, Сайресе? — запитав журналіст.

— Я, звичайно, не можу цього знати напевно, але є всі підстави припускати, що ми десь у Тихому океані. Адже коли ми вилетіли з Ричмонда, дув північно-східний вітер, і сама вже сила урагану говорить про те, що напрямок його не мінявся. А якщо увесь час зберігався той самий напрямок — з північного сходу на південний захід, — то, виходить, ми пролетіли над декількома штатами — Північною Кароліною, Південною Кароліною, Джорджиєю, над Мексиканською затокою, над самою Мексикою, у найвужчій її частині, потім над якоюсь смугою Тихого океану. Я думаю, що всього куля пролетіла не менше шести-семи тисяч миль, і якщо напрямок вітру змінився хоч на піврумба[10], він міг нас занести на Маркізькі острови або на острови Туамоту, а якщо швидкість її була більше, ніж я думаю, то можливо, ми опинилися в Новій Зеландії. У такому випадку нам неважко буде повернутися на батьківщину, — ми зможемо розраховувати на допомогу англійців або тубільного населення маорі. Але якщо ми потрапили на який-небудь незаселений острів Мікронезії (це ми, можливо, встановимо, коли піднімемося на високу гору, про яку я говорив), то вже нам доведеться залишитися тут назавжди!

— Назавжди? — вигукнув журналіст. — Дорогий Сайресе, що ви сказали? Назавжди?

— Найдоцільніше приготуватися до найгіршого, — відповів інженер. — А все добре нехай буде приємною несподіванкою.

— Правильно! — погодився Пенкроф. — Але давайте все-таки сподіватися, що біля нашого острова — якщо ми на острові — проходять морські судна! Інакше нам зовсім зле прийдеться!

— Нічого не можна довідатися, поки ми не піднімемося на гору, і це треба зробити якомога швидше, — відповів інженер.

— А чи матимете ви завтра сили, містере Сайрес, зробити таке важке сходження? — занепокоївся Герберт.

— Сподіваюся, що витримаю, — відповів інженер, — але за умови, що Пенкроф і ти, дитя моє, виявитеся вмілими і спритними мисливцями.

— Містере Сайрес, — благально звернувся моряк, — оскільки ви заговорили про полювання, то дозвольте вам сказати, що марно ми дичину принесемо, якщо її ні на чому буде засмажити.

— Принесіть, Пенкрофе, принесіть дичини, — сказав Сайрес Сміт.

Вирішили, що інженер і Гедеон Спілет залишаться біля Нетрів, щоб оглянути берег і верхнє плато. А