Читати книгу - "Полонений король обов'язково поверне своє, Камі Мир"

— Який план? — спитав Раян, залишаючись трохи позаду.

— Розділимося. Я беру Арлінга і прямую до гільдії. Гастон іде до купців — «Шепіт вітру» завжди заробляв на інформації, а хто може зберігати більше пліток, ніж звичайні торговці? Можливо, йому вдасться дізнатися щось цікаве, на випадок, якщо працівники моєї дружини виявляться не особливо зговірливими. Астеніє, ти з іншими займешся найманцями. Я більш ніж впевнений, що вони тут є та патрулюють місцевість.

Ніхто не став сперечатися.

Я подивився на Арлінга, який сидів у сідлі з лінивою усмішкою.

— Ти знаєш, де шукати?

— О, мій хлопчику, ти так недооцінюєш мене, — простяг старий, зісковзуючи з коня. — Я провів у цьому місті більше часу, ніж у палаці.

Я зістрибнув з коня, передавши поводи одному з солдатів.

— Веди.

Арлінг рушив уперед, і я пішов за ним у стару частину Альтума, туди, де вдома стояли тісно один до одного, утворюючи вузькі провулки, в яких можна було легко загубитися.

Звичайно, наша мета не була місцем, куди можна просто прийти й постукати у двері.

Вона існувала в тіні, маскуючись під звичайні лавки, корчми та гільдії купців. Це був розгалужений павук, у центрі якого сиділи люди, які керували інформацією.

Арлінг упевнено провадив мене крізь лабіринт вулиць.

— Знаєш, що мені подобається у таємних гільдіях? — ліниво простяг він, озираючись. — Чим складніше їх знайти, тим цікавішим є цей процес.

Я нічого не відповів.

Нарешті ми вийшли до невеликого закладу — лавки старих карт та сувоїв.

— Ти серйозно? — спитав я, хмурячись.

Арлінг посміхнувся.

— А де ти сподівався побачити злочинну мережу? У борделі?

Я не став сперечатися і просто відчинив двері й увійшов, не постаравшись постукати.

Усередині виявилося тихо і напрочуд затишно. Тяжкий запах пилу і старого чорнила витав у повітрі, а тьмяне світло ламп кидало м'які тіні на дерев'яні полиці, завалені сувоями та картами. Здавалося, що це місце давно забуте, але я знав: це лише ілюзія.

Арлінг слухняно пішов за мною, приховуючи задоволену усмішку.

Біля прилавка сидів невисокий чоловік похилого віку в простому темному плащі. Він повільно підняв голову, байдуже глянувши на нас.

— Ви не за адресою, панове, — промимрив він, повертаючись до своїх паперів.

Я ступив ближче, спираючись на прилавок.

— Нам потрібна інформація про одну людину.

— Тоді тим паче. Ми спеціалізуємося на картах, а не на інформації та пошуках, — заперечив він, не зводячи погляду.

Брехня.

Я бачив, як його пальці міцніше стиснули перо, як плечі напружилися. Ця людина була надто спокійна, але навіть вона не могла повністю приховати свого занепокоєння.

Мій терпець закінчувався.

Я різко вдарив по столу долонями прямо перед ним. Чорнильниця підстрибнула, ледь не перекинувшись.

— Мені треба знати, де Белладонна.

На цей раз він підвів на мене погляд. Темно-сірі очі холодні, наче сталь. Ні страху, ні подиву. Тільки настороженість і… легкий глум?

— Ви. Прийшли. Не. Туди.

Він зробив паузу між кожним словом, ніби спеціально розжовуючи їх для мене.

Потім повільно відклав перо і встав.

— Забирайтеся геть!

Тиша. Дратівлива, задушлива, що давить на нерви. Я відчув, як пальці самі потяглися до Викрадача Душ — артефакту, захованого в піхвах. Він відгукнувся, його поверхня спалахнула слабким попереджувальним світлом, відчуваючи мій бойовий настрій. 

І старий це помітив. Його рука на мить здригнулася, але обличчя залишилося безпристрасним. Він продовжував вдавати, що впевнений у своєму рішенні, але тепер його поза змінилася — стала трохи напруженішою. 

Він збагнув, хто перед ним. Він знав, що я не піду без відповіді. Я повільно вдихнув, стримуючи бажання вихопити артефакт і просто витрусити всю правду. Але перш ніж я встиг сказати хоч слово або зробити крок, пролунав легкий смішок. 

— Даремно ти тягнешся до зброї, Ваша Величність, — пролунав жіночий голос. Холодний. Впевнений. 

Я поволі повернув голову. Біля дверей, спираючись на стіну, стояла жінка в чорному плащі. Глибокий каптур приховував більшу частину її обличчя, але в слабкому світлі ламп блиснули гострі, уважні очі. Вона була тут весь цей час. Я не почув, як вона увійшла. 

— Ти хто? — спитав я низьким голосом. 

Вона схилила голову набік, немов вивчаючи мене. 

— Та, хто може привести тебе до відповіді. 

Мої пальці повільно розтиснулися, але Викрадач Душ продовжував тліти слабким світлом, відчуваючи небезпеку. Жінка зробила крок уперед. 

— Якщо хочеш знати, де твоя дружина… — її голос був м'яким, але в ньому читалося глузування, — йди за мною. 

Я подивився на старого, але той лише знизав плечима, ніби знав, що так і буде. Я перевів погляд на незнайомку. 

— Веди.

Вона повільно обійшла мене по колу, оцінюючи ковзаючи поглядом по моїй статурі, але ні краплі страху в її очах не було.

Яка неймовірна цікавість...

Потім вона підійшла до прилавка і натиснула на кнопку, заховану під дерев'яною панеллю.

Клацання.

Я одразу ж підвів голову, відчуваючи, як у повітрі щось змінилося.

Позаду прилавка задня стіна здригнулася... а потім почала рухатися. Тяжкий камінь, що до цього здавався монолітним, відступив, оголюючи темний прохід.

Я повільно видихнув.

— Непогано, — пробурмотів Арлінг позаду мене, з явним інтересом розглядаючи приховані двері. — Цікаво, скільки ще таких місць у цьому місті?

Жінка посміхнулася.

— Рівно стільки, скільки потрібно.

Я проігнорував їхню гру в загадки та зробив крок уперед, зупиняючись прямо перед входом.

Зсередини віяло вогкістю та таємницями. У повітрі витав слабкий аромат воскових свічок, паперу та… крові?

Я повільно обернувся до жінки.

— Якщо це пастка...

— То ти дізнаєшся про це першим, — спокійно закінчила вона за мене.