Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"

А довкола — варта в чорних масках. Без шоломів, але з сокирами та палицями.

По периметру — палі з прив’язаними тілами. Деяким відрубані руки. Дехто ще дихав.

І це був не головний табір. Це — сортувальний.

Поряд — чорні повозки під брезентом. З однієї йшов теплий пар. Але це не пар. Це — жар ізсередини.

На околиці — пагорб і на ньому намет кольору згнилого золота. Біля входу — троє. Один — велетень із посохом, на якому череп.

Хартлесс вже хотіла відступити, коли почула кроки.

Повільні. Одинокі. Без поспіху.

Вона притислась до землі.

Із-за дерев вийшов вершник. Не такий, як інші. Його кінь — сірий, у кольчужній попоні. Він сам — у чорному плащі із срібною пряжкою. А маска… інша. Без рогів. Гладка. Мов уламок ночі.

Він зупинився. Повернув голову. Просто на неї.

Занадто далеко, щоб бачити. Але він знав.

Він не рушив. Лише дивився.

Хартлесс застигла. Серце билося в вухах, як дзвін. Але вона не рухалась. Лише дихання. Лише погляд.

Минала хвилина. Друга. І він відвів коня. Не до неї. Геть.

Вона не втекла. Вона повільно відповзла назад, поки дерева не сховали табір. Поки серце не стихло.

Вона знала: це не армія.

Це — машина.

І якщо вони не вдарять першими — від них залишиться тільки яма й дим.

Дощ моросив з самого світанку, ніби сам ліс намагався змити сліди страху. Хартлесс повернулась до Рібела мовчки. Її не зустрів ніхто, окрім варти на східних воротах. Її одяг був у багнюці, а погляд — глибший за будь-яку прірву. Вона не пішла до Івара. Не зайшла до намету Клер. Відразу — до намету, де тримали Нубія.

Він сидів, як завжди, нерухомо. Без кайданів. Просто між двома вартовими. Вони відійшли, щойно вона увійшла. Він підвів погляд — і побачив не воїна. А людину, що побачила щось, що неможливо передати словами.

— Ти бачила табір, — сказав він відразу, не як запитання, а як факт.

— Бачила, — видихнула вона. — Але я прийшла не через це.

Нубій випрямився, його погляд став уважнішим.

— Тоді навіщо?

Вона сіла навпроти. Не відводячи від нього очей.

— Чому вони дивляться?

Він насупився.

— Хто?

— Вершники. Ті, що залишаються позаду. Один з них дивився на мене тоді, при першій розвідкі. Потім після битви у Комраді. І сьогодні — там, у таборі. Здалеку. Через ліс. Я відчувала погляд. Думала, що то був ти. Але ти — тут. Отже, це був хтось інший. І не вперше.

Запала тиша. Нубій дивився вниз. Потім повільно підвів погляд:

— Ми називаємо їх Спостерігачами.

— Хто вони? — її голос став тихішим.

—  якби ж я знав... Вони зовсім інші ніж ми. Вони виглядають так як ми але вони ніби штучно зроблені. 

— Тобто, штучно?

—Вони виходять з печер, куди нікому немає дороги. Вони виходять звідти вже з мертвими, блискучими очима. В яких не видно життя. Таке відчуття, ніби над ними там чаклують, тому вони можуть відчувати та бачити те, що нікому не під силу.

— Вони можуть знати, що ми плануємо зробити?

— я точно не знаю як вони це роблять... Та що вони можуть бачити. Але те, що вони знають, не під силу нікому. Вони не воїни. Не командири. Їх ніколи не видно в бою. Вони спостерігають. Вони говорять мовою, яку знають лише наближені до Дактаруса. Вони не сплять, не їдять з іншими. Їхні коні — тихіші за вітер. Їхні маски — гладенькі, без символів. Вони… бачать більше, ніж очі.

— Це магія? — з підозрою запитала вона.

Він похитав головою.

— Ні. Це... щось інше. Не віра. Привілей. Ті, хто пройшов спеціальні ритуали. Їх роблять Спостерігачами. Я не був серед них. Але один із них стежив за мною ще до мого втечі.

— Тоді навіщо вони дивляться? Що шукають?

— Сумніви. Слабкість. Іскру. Якщо ти почнеш ставити запитання — вони дізнаються. І тебе або заберуть... або знищать.

Хартлесс мовчала. Вона тепер зрозуміла. Той погляд… не був випадковим. Це було попередження. І інтерес.

Вона встала. Повернулась до виходу.

— Вони думають, що бачать мене. Але наступного разу — я побачу їх раніше.

І вийшла під дощ. А Нубій залишився. І вперше за багато днів... ледь помітно усміхнувся.

Дощ не припинявся.

У великому командному наметі панувала напружена тиша. Івар, Хвітсерк, Арес, Кавет, Вайлд, Калхаан та ще двоє розвідників сиділи за круглим столом, накритим картою місцевості. У центрі — встромлений ніж, довкола — позначені табори, можливі маршрути, пастки. Але всі чекали її.

Двері намету рипнули, коли увійшла Хартлесс. Плащ — мокрий, обличчя втомлене, але в очах — не розгубленість. Лише рішучість. Вона мовчки підійшла до столу, розгорнула згорток із картою з новими мітками й поклала її поряд з основною.

— Це не звичайний табір, — почала вона. — Це — вузол. Перевалочний. Там — полонені, вози, шатра. Охорона щільна, але не головне. Головне — вони нас чекають.

— Що значить "чекають"? — насупився Арес.

— Вони не ставлять засідок. Не патрулюють ліс. Але знають, що ми прийдемо. Наче... бачать наперед.

Калхаан напружився.

— Ти знову відчула погляд?

Вона кивнула.

— Один. Стояв на пагорбі. Не рухався. Але дивився прямо в мій бік. Я була впевнена, що схована. Впевнена... але він знав.

— Ми не можемо йти, якщо вони бачать нас ще до того, як ми вийдемо, — сказав один із розвідників.

— Ми не можемо не йти, — відрізав Івар. — Якщо ми зараз відступимо — Рібел стане наступним табором з возами.

Хвітсерк встав, пройшовся вздовж карти.

— Підемо малою групою.Переодягнемось. Відволічемо. Підпалимо вози. Якщо не знищимо табір, то хоча б покажемо, що ми поруч. Що ліс не належить їм.

— А якщо вони побачать? — запитав Вайлд. — Якщо Спостерігачі попередять табір раніше, ніж ми доберемось?

Івар подивився на кожного з присутніх.

— Ми все одно йдемо. Бо краще бути тими, хто ризикує, ніж тими, хто потім палить тіла друзів.

Мовчанка тривала довго. Але ніхто не заперечив.

Хартлесс поклала на стіл загорнутий шмат тканини.