Читати книгу - "Шість головоломок для дона Ісидро Пароді"

Ріко має репутацію красеня, але він, звичайно, міг хіба мріяти, щоби поріднитися із сім’єю такого високого польоту, як наша, адже самі вони — parvenus, цілковиті вискочки, хоча до їхнього батька я ставлюся з повагою, він приїхав до Росаріо без жодного песо за душею. Ким-ким, а дурною Пуміта ніколи не була, і мама, яка любила її до глибини душі, не поскупилася, коли настала пора вивести Пуміту в люди, щоб забезпечити їй належне світське життя. А отже, немає нічого дивного в тому, що Пуміта дуже швидко заручилася, хоч вона була тиха, наче голубка. Розповідали, що вони познайомилися надзвичайно романтично — у Льявальоле, майже як Ерол Флін та Олівія де Хєвіллен у фільмі «Поїдемо до Мексики», англійською, до речі, фільм називався «Сомбреро». Її поніс поні, запряжений у tonneau[141], коли вони виїхали на дорогу, вкриту гравієм, і Рікардо, який обожнює гру в поло, а значить, уміє поводитися з усілякими дрібними конячками, вирішив похизуватися і показати себе таким собі Дугласом Фербенксом[142], тому й зупинив поні — теж мені, великий подвиг!

У нього відпала щелепа, коли він дізнався, що вона моя сестра, а бідолашній Пуміті подобалося крутити носом перед ким завгодно — хай навіть перед власними слугами. Все складалося так, що Ріко запросили до «Ла Мончі», хоча, звичайно, до того ми формально знайомства не підтримували. Ще чого! Командор — це батько Ріко, якщо пригадуєте, — буквально зі шкіри пнувся, щоби між ними гарненько поукладалося, а я просто гинула від заздрощів, дивлячись, які орхідеї Ріко щодня слав Пуміті, через це я навіть почала уникати її і приязнитися з Бонфанті, ой, але до чого це я?

— Перепочиньте, сеньйоро, — ввічливо перебив її Пароді, — а ви, сеньйоре Англадо, оскільки цей водоспад ненадовго ущух, ловіть нагоду: викладіть мені вашу справу по суті, але постарайтеся, щоби коротко.

— Відкриваю вогонь…

— Без своїх дурних вивертів ти навіть почати говорити не можеш, — зауважила Маріанна, виймаючи помаду і підфарбовуючи сердито закопилені губки.

— Намальована моєю дружиною картина зрозуміла, переконлива і чітка. Залишаються, однак, деякі суто практичні деталі. Необхідно встановити систему координат. І я готовий стати землеміром. Мушу взяти на себе підведення суворого балансу.

У Пілар, у маєтку Командора, що знаходиться безпосередньо коло маєтку «Ла Монча», є все: парки, розплідники, оранжереї, обсерваторія, сади, басейн, клітки з тваринами, поле для гольфа, підземний акваріум, господарські будівлі, спортивний майданчик; усе це власність командора Санджакомо. Він — старий невеличкий на зріст чоловік, сповнений життя, з пронизливим поглядом, сангвістичною будовою тіла, з вусами, що немовби вкриті інеєм, і з блискучим, тонким почуттям тосканського гумору. Притому він — справжнісінька гора м’язів; бачили б ви його на стадіоні, на треку чи на дерев’яному трампліні.

Тепер від моментальної фотографії я переходжу до кінозйомки, ось зараз почну розповідати вам біографію цього славетного популяризатора добрив. Дев’ятнадцяте століття іржавіло, дрижало і скімлило у своєму інвалідному кріслі (це були роки моди на японські ширми і скрипучі велосипеди), коли містечко Росаріо відкрило свою невимовно гостинну пашу перед італійським іммігрантом, а точніше, перед італійським хлопчиськом. Питання: а ким же був цей хлопчисько? Відповідь: командор Санджакомо. Неуцтво, мафія, історичні потрясіння, сліпа віра у майбутнє Батьківщини — ось його лоцмани у життєвому морі.

Державний муж, наділений консульськими повноваженнями — можу засвідчити, бо так воно і було насправді, — сам консул Італії, граф Ізидоро Фоско[143], передчув моральні сили, що крилися в юнакові, й не раз обдаровував його порадами.

У 1902 році Санджакомо боровся з дійсністю у той спосіб, що сидів на дерев’яному передку брички, приписаної до Санітарного управління. У 1903 році він уже керував цілою армадою бричок, котрі розвозили сміття. З 1908 року — а якраз цього року його випустили з тюрми — він остаточно пов’язав своє ім’я із сапоніфікацією відходів[144]. У 1910 році він захопив чинбарні, а також пташиний послід, у 1915 році чіпким поглядом зауважив можливості рослинного соку[145]; щоправда, війна розвінчала всі ці ілюзії — і наш боєць, опинившись на грані катастрофи, надзвичайно різко змінив курс і зосередився на ревені. Італія всі сили вклала в призов. Санджакомо з іншого берега Атлантики відповів на заклик: «Єсть!» — завантажив цілий корабель ревенем і доправив його до окопів. Він не зважав на протести темних і неґречних солдатів, його провіантом були забиті всі пристані та склади у Женеві, Салерно та Кастелламаре; між іншим, від такого сусідства навіть найбільш густонаселені квартали часто порожніли. Ріки провіанту принесли йому нагороду: груди новоспеченого мільйонера прикрасила стрічка з Хрестом Командора.

— Ну хто ж так розповідає? Мимриш собі щось під ніс, наче сомнамбула, — різко промовила Маріанна та їдко додала: — Перш ніж Санджакомо став Командором, він устиг одружитися на власній кузині, яку наказав привезти з Італії; та й про нащадків його ти ще зовсім нічого не говорив.

— Визнаю, я потрапив у сіті власної велемовності. Наче аргентинський Веллс, я пливу проти течії часу. Зараз я зроблю зупинку біля шлюбного ложа. Наш витязь зачав первістка. На світ Божий з’явився Рікардо Санджакомо. Мати його — особа доволі дивна, цілком другорядна, вона дуже скоро сходить зі сцени і помирає у 1921 році. Цього ж року смерть (а вона, наче листоноша, зазвичай дзвонить двічі)[146] забрала до себе покровителя Командора, який ніколи не відмовляв йому в підтримці, — графа Ізидоро Фоско. Кажу вам — і повторю це без жодних вагань: Командор від горя мало не збожеволів. Піч крематорію пожерла тіло його дружини, проте лишилося її творіння, її рельєфний відбиток — немовля.

Батько, скеля моральності, присвятив себе вихованню дитини, він обожнював малого. Прошу звернути на це особливу увагу: Командор — жорстокий диктатор серед підлеглих, щось на кшталт гідравлічного преса поміж машин, але вдома він був для свого сина найніжнішим із пульчинел[147].

Тепер камера покаже вам Командорового нащадка: сірий капелюх, очі — як у матері, тонесенькі вуса, рухи — як у Хуана Ломуто[148], ноги — наче в аргентинського кентавра. Він герой доріжок басейнів та іподромів, крім того, він юрист, отже, перед нами людина цілком сучасна. Мушу визнати, що у його збірці віршів «Зачесати вітер» зовсім не важко віднайти міцну систему