Читати книгу - "Тіні забутих предків. Новели"

Другого дня припало свято – Введення. Хима завилась гарно наміткою, заколола її здоровими шпильками з червоними головками, взулась у червоні чоботи і подалась за Хомою до церкви на службу Божу.

Золото на образах та на ризах у батюшки, палаючі свічки, синій дим ладану, що виповнює вівтар та хмарою літає по церкві, співи, шептання молитов навкруги – все те робить дивне враження на Химу; вона чує, як її серце м’якне, тане, мов той віск палаючої свічки… Старечі уста непомітно ворушаться, з повного ущерть серця раз у раз вириваються глибокі зітхання…

Виходить батюшка і читає проповідь… Хима не розуміє гаразд, про що читають, але вона знає, що читають про святі речі, і те читання видається їй жалібним, таким дивно жалібним, що повне Химине серце виступає з берегів, лице жалібно кривиться, і сльози мимохіть котяться тими борознами, що поорало на виду довголітнє лихо… Хима виймає з-за пазухи хусточку, обтирає сльози, голосно сякає ніс… І дивна річ! З усіх кутків бабинця, як на знак, починають баби голосно сякатися, виявляючи тим сердечну скруту та жаль за гріхи свої тяжкії…

Виплакавшись красненько, всмак, Хима потроху розбирає, про що читає батюшка. О, про недорід читають… Де се? У нас?.. Ні, в якихсь чужих сторонах… І там люди голодують… Господи! Всюди лихо товчеться, а там таки справжнє лихоліття… голод… Добре, як хто має спроможність запомогти чим, а нам коли б самим з голоду не загинуть…

Невеселі повертали Хима та Хома з церкви, бо в долі тих голодних, про яких читав батюшка, вбачали вони свою власну долю, а уява малювала їм цілі села голодних людей, без крихти хліба, як їм, може, доведеться лишитись, коли не роздобудуть де хліба…

По обіді Хома взявся за Псалтир, а Хима відчинила скриню та заходилась там порядкувати. Вона переглянула сувої полотна, півмітки, що напряла сеї осені, розгорнула і знов поскладала шмаття та одежу, що придбала собі на смерть… Далі з самого споду вийняла якусь ганчірку, зав’язану вузликом, і поклала її на коліна. Усмішка щастя розіллялась по обличчю в старої; вона обмацала вузлик, обережно розв’язала його і вийняла звідти старий білий п’ятизлотник. Довго розглядала Хима той п’ятизлотник, обертаючи його на всі боки, здмухуючи з нього порох. Давно-давно, як ще вона віддавалась, бабка її кинула їй того п’ятизлотника на посаг; з того часу «білі гроші» перетривали не одну лиху годину, а Хима таки не видала їх, заховала, як найдорожчий скарб. Вона знає, нащо ховає тії гроші: ото, як дасть Бог дочці її, що недавнечко одружилась, дитину, та ще й дівчинку, баба подарує того п’ятизлотника внучці, бо вже Бог знає, чи діжде вона кинути ті гроші на посаг унучці. Матиме внучка пам’ятку, знатиме, що мала бабку… Не раз і не два марила Хима над сією думкою та звикла до неї так, що вже й не уявляла собі, як можна іншим способом розлучитись з п’ятизлотником… Хима оглянула гроші навкруги, погладила їх пестливо, наче кохану дитину, і, осміхаючись, завинула в ганчірку та сховала в скриню.

А Хома не довго читав. Гіркі думи та тривога не давали йому спокою: він закрив книжку і задумався. Де його взяти грошей на хліб? Заробити ніде, позичити – ніхто не позичить, а без хліба не можна. До всього чоловік звикне, без усього обійдеться, а без хліба – годі обійтися… Ся думка мулила йому серце, йшла за ним усюди, як тінь, гризла його, як іржа залізо… Хома цілий день ходив, мов зварений, не знаходив собі місця… І Химину душу точила тая ж думка, але Хима теж гризлась тихцем і ніби не знала, чого Хома нудить світом…

Полягали старі спати, та не спалося: окраєць хліба з полиці ліз перед очі, обертавсь на всі боки та мов примовляв: «Подивіться на мене, який я малий, нема чого й кусати, та ще й останній!..» Порожня діжа з борошна переверталась догори дном, і навіть пилочок не сипався з неї…

Не витримав Хома.

– Химо, ти спиш? – поспитав він з печі.

– Не сплю… а чого там?..

– Та бачиш, я думаю, чи не взяти б нам у Берка хоч пуд муки?

– А за що ж ти її братимеш?.. Жид набір не дасть…

– Набір не дасть… та я думаю… і навіщо ти ховаєш того п’ятизлотника?! Доложив би трохи, а може б, жид почекав решту, от і був би пуд муки…

Хима аж скочила на полу, мов опечена.

– Не дам!.. І в голові собі не покладай!.. Зроду не дам! Голодом буду моритися, на картоплі охляну, а п’ятизлотника не дам!.. Не на те ховала я його тридцять літ, щоб тепер жидам віддати!

– Ховай, бабо, ховай! Заховаєш, лихий знає, кому!.. А тут аж шкура на голові болить від тих думок… Ховай, не давай!..

Хома був сердитий: він довго перевертавсь на печі та все бурчав щось сердитим голосом…

Хима аж упріла, їй аж душно стало від одної думки, що її скарб, її п’ятизлотник, який вона так довго ховала, який марила віддати лиш коханій унучці, міг би перейти в жидівські руки.

І вже не думка про хліб, а про той п’ятизлотник не давала спати Химі. Не спав і Хома через «білі гроші».

Хліба не стало: доїли останню скибочку. Кілька вже день харчувались старі вареною та печеною картоплею, аж охляли без хліба. Хома ходив як ніч, нічого й не говорив до Хими; мовчала і Хима, та думи її близесенько літали коло одного осередка, перестрівались та, здавалось, розмовляли межи собою… Хима знала, чого сумує старий, що в нього на думці, а Хомі довідне було звісно, що робиться в душі старої, мов він заглядав туди… І не диво: живучи вкупі тридцять літ, вони стали схожими одно до одного, розуміли одно одного, як самі себе.

«Господи! – думав Хома. – Коли б хто заглянув у хату; може б, мені трохи полегшало, якби почув людську мову, а то таке, що хоч за пояс та на горище…»

Але ся думка зараз налякала його: тут самим нічого їсти, а, борони Боже, трапиться гість, тоді чим хоч приймай, іно сорому наберешся… Та химерна доля, мабуть, підслухала бажання Хомине і не дала йому довго міркувати над там, чи добре буде, як з’явиться гість, чи ні, бо двері рипнули, і гість став на порозі…

– Здорові були, свате!

– Здорові будьте й ви! Яким се побитом? – здивувався Хома.

– Привіз січку різати до жида… а ваша Зінька й каже: заїдьте там, тату, до старих, перекажіть, що я, хвалити Бога, здорова, та поспитайте, як там їм живеться… От я й заїхав до вас, свате! А де ж сваха?

Хима вилізла з-за печі.

– Як вас Бог милує, свате?.. Що там сваха? А моя Зінька?.. Та сідайте ж бо! – припрошувала Хима, а в самої вертілось на думці: «Головонько ж моя бідна! Чим же я прийматиму свата? Хоч виколупай з пальця, а дай!..»

Хома балакав зі сватом та все якось чудно та неспокійно поглядав на стару: він пам’ятав, що сват завсіди частував його горілкою та що й йому годиться як слід прийняти гостя. Хома таки не витримав: як тільки Хима вийшла з хати, він шуснув за нею до сіней.

– Стара! – почав він тихим та несмілим голосом. – Годило б ся почастувати свата чаркою…

– Та вже ж годило б ся…

Хома замовк та все чухав потилицю.

– Може, там у тебе де є, Химо, хоч на кварту…

– Адже ти знаєш, що нема… Возьми пляшку та біжи до корчми, може, шинкар дасть набір…

– Навряд! – сказав Хома, але взяв шапку та пляшку і пішов пробувати щастя.

Лихий та