Читати книгу - "Перлини української класики"

– А що ж? Так i сполоснути. Пане писарю! ану! – так-то сказав пан сотник Ригоровичу. Як же той крикне на нього, так що ну!

– Чи ви обуяли? – закричав на нього, – Чи ви таки попросту одурiли? Вам не довлiє нiякого рiшення iспускати без потребностi моєї, затим, що треба усякеє дiло угобзити i законнеє присовокупленiе соєдинити. А ти, гаспидська Левурда! от що касательно тебе закон повелiва: оного неключимого Талимона Левурду, наважденiем своїм приведшего сожитiє своє, сирiч жiнку, до дружелюбiя, з сатаною, – дух свят при вас, пане Уласович! – убо подобаєть забити сякому-такому сину нозi у кладу. Агов, хлопцi! Поймiте його i водворiте у ратушу i присовокупiте нозi його до клади, бо сам сознанiє учинив, що видiв i осязав живого чорта; убо вiн є колдун, чаклун; воутрiє iзбию киями сього грiшника.

Поки се Пiстряк розказував, а сердешного Левурду вже й помчали до ратушi, а Ригорович повiв оком та з якоюсь молодицею чорнявенькою ззирнувсь, усмiхнувсь, покрутив ус та й гукнув на калавурних козакiв: «Ануте, водворяйте у преiсподнiї води Домаху Карлючкiвну!» I пiсля Карлючкiвнй тiльки забулькотiло… А громада, бачачи, що вона не вирина, загомонiла: «Нi, вона не була вiдьма, не була!»

I Прiську Чирячку, i Химку Рябокобилиху, i Пазьку Псючиху топили, i котру втопили, а котру вiдволодали, що народ аж об поли руками б’є та дивується, що, каже: «Де ж тая вiдьма? От усiх топили i усяка порина, а вiдьма не знаходиться». Микита Уласович вже й дрiмати став; по його, так вже б пора i додому: чи будуть дощi йти, чи нi, йому нужди мало; не стане свого хлiба, йому принесуть: Конотоп не мале село; без сварки i лайки i без позивання не обiйдеться.

Усе знай позiха та погляда на свого Пiстряка, що задумавсь та пальцем знай штрика то у лоб, то у нiс, думав-думав та й крикнув: «Давай останки во язицях. Водворi-ке сюди Явдоху Зубиху!» Приперли й ту, вiдопхали човном до паль, пiдв’язали вiрьовками, пiдняли догори… плюсь! Як об дошку, так наша Явдоха об воду, i не порина, а як рибонька поверх води, так i лежить, i збовтається зв’язаними руками та ногами, вихиля черевом i попереком i приговорює: «Купочки-купусi, купочки-купоньки!»

Увесь народ так i жахнувсь! «От вiдьма, так, так!» – закричали усi; а Микита Уласович як позiхав, та побачив сеє диво, та так йому рот роззявлений i зоставсь; а Прокiп Ригорович так аж танцює понад берегом та знай на трудящих кричить: «Возтягнiте ще! Верзiте во тьму водную!» Так що ж бо? як не пащикує, а Явдосi нiчого не зробить. Пiдтягнуть, гепнуть її скiльки сили у воду… так не порина та й не порина, та ще й глузує над усiма, та усе знай товче: «Купочки-купоньки».

– А вознесiть сiмо каменiя i плинхводiланiя! – здумав пан Пiстряк, i так i народилася цiлiсiнька куча цегли i каменюк усяких, що хлопцi, почувши приказ, зразу мотнулись i нанесли.

– Возложiте каменiя на нечестивую вию її, i на руцi, i на нозi її i паки потопляйте її, – так кумандував Ригорович, аж пiдскочуючи круг ставка, та з серця аж зубами скрегоче.

Нав’язали моторнiшi цiлiсiньку низку каменюк на вiрьовку, i, пiдвiзши на човнах, аж насилу три чоловiки пiдняли тую низку та й накинули Явдосi Зубисi на шию i думають: от пiрне! А вона, урагова баба, i не дума; плава поверх води, та що ослобонили їй руку iз вiрьовки, так вона нею полощеться та й жартує: «А що ж? Намистечко менi на шию почепили, а перснiв i нема? Еге! Бач, якi добрi! кете i перснiв на руки i замiсть черевичкiв чого на ноги».

– Сокрушайте тресугубо окаянную кощунку ханаанськую, дщерь халдейськую! – кричав, як опечений, Прокiп Ригорович та аж запiнивсь, як скажений, бачачи, що нiчого вiдьмi не зробить i що вона над ним кепкує.

Нав’язали їй на руки i ноги каменюччя – боживсь той чоловiк, що менi про се розказував; а хто й казав, коли знаєте, Йохим Хвайда, що позаторiк вмер, – так боживсь, що пудiв двадцять нав’язали й на шию, на руки i на ноги, та, вiдчепивши вiд вiрьовок, так її й пустили у воду… Так що ж бо будеш з сучою-пресучою бабою робити? Так i плава поверх води, i руками i ногами бовтається та знай приговорює: «Купочки-купусi!» А далi урагова баба обiзвалася i до писаря та й почала його кликати: «А ходи, Прокiпочку, сюди! Нумо укупцi купатись. Ходи-бо, не соромсь! Ось надiну на тебе намистечко i перснiв тобi дам…» А Ригорович аж увесь чуб обiрвав собi з серця, що й поганенька б то баба, та над ним глузує; далi кинувсь до Уласовича та й каже:

– Несумнительно сiя баба суть от баб єгипетських. Вона єхидна прелюта, похитила дождевие каплi i скри у себе у чванцi або у iному мiсцевi. Повели, пане сотнику, возмутити її розанами, де протерпить до нестерпимостi i да розпустить хляби воднiї, i да ороситься земля.

– Не второпаю, пане писарю, що ви говорите; а я кажу вам, робiть, що знаєте, тiльки швидше, бо вже обiдня пора. Я б вже давно дав дьору, так хочеться дивитись на сюю кумедiю, що на бабi цiлiсiнький вiз камiння, а вона не тоне, а плава поверх води. Робiть собi, що знаєте, а я буду на готове дивитись; я на те у Конотопi сотник.

Повелiв Ригорович пiймати у водi вiдьму Явдоху, так де! Хлопцi човнами її i не здоженуть, i вiрьовками накидають, так усе нiчого; так прудко плава, як тая щука, тiльки попереду i позаду хвиля устає, бо звiсно, як вiдьма плава: вже пак не по-нашому! Плавала-плавала, шниряла-шниряла, та як бачить, що усiх потомила, так i пiддалась…

Що ж то зрадувався народ, як злапали вiдьму Явдоху Зубиху! Усi кричать, гомонять, бiжать до неї, проти неї; усяк хоче тусана або запотилишника їй дати… та й є за що! Нехай не краде з неба хмар, не хова дощу у себе на миснику… Ось, як усi бiжать круг неї, то за нею, а її аж на руках несуть, боячись, щоб не вирвалась та не втекла, а вона й байдуже! Вона спiва весiльної пiсеньки, як молода з дружками ходить.

А наш Ригорович перед веде та аж бiжить з радощiв, що таки напав на вiдьму i що вiн її тепер скрутить i вимучить з неї, щоб вiддала дощi назад, що покрала, та з радощiв такi баляси точить, що не тiльки хто, та й сам себе не розбере, що вiн i говорить. Далi закричав: «А дадiте сiмо вербових i удвойте лозових i возглумiте її, елико сили вашої буде!»

Де взялись i рiзки. Скрутили Зубиху Явдоху; тiльки що класти її, вона як-то руку випручала та й повела нею кругом по народу; отже ж слухайте, що з того буде. От i положили її; по два парубка сiло на руки i на ноги, а два узяло здоровеннi пучки рiзок та й почали чистити: дже-дже! дже-дже! аж засапались! б’ючи, б’ють-б’ють, i вже цурпалки летять… А що Явдоха? Лежачи пiд рiзками, казку каже: «Був собі чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм’яжка, повстяна шапочка, на спинi латочка; чи хороша моя казочка?»

– Та бийте окаянную ханаанку! – аж заревiв Пiстряк.

Хлопцi деруть щомога, а Явдоха своє: «I ви кажете: та бийте окаянную ханаанку, i я кажу: та бийте окаянную ханаанку; був собi чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм’яжка, повстяна шапочка, на спинi латочка; чи хороша моя казочка? «

– Та дерiть дужче! – крикнув що є мочi сам пан сотник конотопський, Микита Уласович Забрьоха, що вже йому дуже брало за живiт і печiнки пiд серце пiдступали, бо не обiдав i досi.

Хлопцi перемiнились, узяли пучки i стали пороти, а Зубиха знай своє товче: «I ви кажете: та дерiть дужче, i я кажу: та дерiть дужче; був собi чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм’яжка, повстяна шапочка і на спинi латочка, чи хороша моя казочка?»

– Соплiтiте розонацiю з тернiя i удвойте їй поруганiя на лядвiї! – скумандував пан Пiстряк, довго думавши, що б то їй ще придумать.

Хлопцi чешуть Явдоху терновими, а Явдоха своє товче: «I ви кажете: соплiтiте розонацiю з тернiя і удвойте поруганiя на лядвiї, i я кажу: соплiтiте розонацiю з тернiя і удвойте поруганiя на лядвiї; був собі чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм’яжка, повстянi шапочка, на спинi латочка, чи хороша моя казозкка?.»

Та й до вечора не переговориш усього, що там було! Вже не тiльки Ригорович