Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

Войной, заботами, трудами;

Но чувства в нем кипят, и вновь

Мазепа ведает любовь.

Мгновенно сердце молодое

Горит и гаснет. В нем любовь

Проходит и приходит вновь,

В нем чувство каждый день иное:

Не столь послушно, не слегка,

Не столь мгновенными страстями

Пылает сердце старика,

Окаменелое годами.

Упорно, медленно оно

В огне страстей раскалено;

Но поздний жар уж не остынет

И с жизнью лишь его покинет.

Не серна под утес уходит,

Орла послыша тяжкий лёт;

Одна в сенях невеста бродит,

Трепещет и решенья ждет.

И, вся полна негодованьем,

К ней мать идет и, с содроганьем

Схватив ей руку, говорит:

«Бесстыдный! старец нечестивый!

Возможно ль?… нет, пока мы живы,

Нет! он греха не совершит.

Он, должный быть отцом и другом

Невинной крестницы своей…

Безумец! на закате дней

Он вздумал быть ее супругом».

Мария вздрогнула. Лицо

Покрыла бледность гробовая,

И, охладев, как неживая,

Упала дева на крыльцо.

Она опомнилась, но снова

Закрыла очи – и ни слова

Не говорит. Отец и мать

Ей сердце ищут упокоить,

Боязнь и горесть разогнать,

Тревогу смутных дум устроить…

Напрасно. Целые два дня,

То молча плача, то стеня,

Мария не пила, не ела,

Шатаясь, бледная как тень,

Не зная сна. На третий день

Ее светлица опустела…

Треба гадати, саме тоді Марія (вона ж Мотря, Мотрононька) втекла з отчого дому, втекла самовільно, без дозволу батьків, що вважалося великим злочином; втекла не на гульки, не на досвідки, де збиралися незаміжні дівчата, втекла до коханця, до старого Мазепи, який був чи не до безтями закоханий в юну дівчину, у свою хрещеницю – як і вона була закохана у свого, по суті, названого – хрестив же – батька. І почалася їхня велика, але щасливо-нещаслива трагедія…

У слов’ян-русичів (чи хоча б у євреїв) прізвища створювалися не лише від імені батька, як у більшості народів, а бувало, що й від імені матері. (Найвідоміший приклад – знаний артист естради Аркадій Райкін. Син Райки.) А ось у татар, як і взагалі в тюркських народів і племен, прізвища утворювалися лише від імені батька. (Кожний з дитячих літ мав запам’ятати імена своїх предків по батьковій лінії аж до сьомого коліна!) В Росії татари до батькового імені тепер додають закінчення – ов, – ев, -ін. Так і виникли татарські прізвища Аксаков, Баширов, Бусаєв, Юдашев, Абайдуллін, Тургенєв…

Також виникнення деяких татарських прізвищ було пов’язане з професією. Хоча б: Урманчеєв (лісник), Аракчеєв (торгівець горілкою). А вже нащадки їхні ставали на Русі (Київській, Московській чи пізніше в Росії) «чистими» росіянами (самоназва – руські) й, бувало, займали значні державні пости, ставали дворянами, відомими у віках – або зі знаком «плюс», або із знаком «мінус», все одно. Як от вище згадуваний Аракчеєв – державний і військовий діяч за царювання Олександра I, згодом начальник військових поселень, прославився реакційною політикою (названою палочною дисципліною), нещадно розправлявся з антикріпосницькими виступами селян та військових поселенців. Звідтоді поняття «аракчеєвщина» стало символом усякого деспотизму і брутальної сваволі. (Але хтось Аракчеєвим та його «аракчеєвщиною», певно, гордиться, адже його уведено до книги «100 великих россиян», що її видала Москва.)

«Богат и славен Кочубей…»

Так, так, «наш» Кочубей, Василь Леонтійович.

Багатим він таки був – мав численні і чималі маєтки, кріпаків на тих хуторах, а ось славним… Ніде не вчився, як і більшість тодішніх діячів (крім Мазепи, який був надзвичайно освіченим, але це на ті часи – неймовірна рідкість), був самоуком, якого навчило життя. Від природи володів кмітливим умом, умів пристосовуватися – особливо до сильних тих часів. У житті часто, крім освіти (і багатства теж), потрібні ще й знайомства з впливовими людьми. Треба для успішної кар’єри стати чиїмось протеже – як зветься особа, що користується чиєюсь прихильністю або рекомендацією для влаштування своїх справ, для службової кар’єри, взагалі стати чиїмось улюбленцем або ставлеником.

У народі це добре розуміли – по-простому, але вельми парадоксально-мудро. Як запевняє героїня Степана Руданського, яка в церкві ліпила свічку і Богу, і чорту: «Треба всюди, добрі люди, приятеля мати…»

Гм… Таким архівпливовим приятелем, який витягнув Кочубея до влади по службовій драбині і був для нього Мазепа Іван Степанович. (Кочубей був його протеже.) Ставши гетьманом, Мазепа потягнув на гору за собою і свого приятеля, з яким покумував і був другом для його родини. Так нікому не відомий Василь Кочубей – хоч і багатий, але ж без освіти й військового досвіду – в один, як кажуть, мент стає генеральним писарем при уряді – завдяки Мазепі. І пішов далі зростати – теж дякуючи Мазепі, – аж до генерального судді. Може б, і ще зростав і сягнув би нових вершин влади, якби чорт-біс не підштрикнув писати доноси на свого благодійника (так віддячив йому за допомогу), але це вже, як кажуть, інша тема.

А ось слава…

Слава за життя вперто обминала Василя Леонтійовича – не було, очевидно, причин виявляти до нього прихильність, протегувати йому. Надто невдатним був Василь Леонтійович Кочубей! Слава прийде, коли Василь Кочубей, вже страчений за зраду свого благодійника, друга і кума, як злочинець, лежатиме в могилі. Після переходу Мазепи до Карла XII буде реабілітований, і сам кат його Петро I (це він засудить Кочубея на смерть) оголосить його героєм, і Василя Леонтійовича, як «невинно убиенного», перепоховають у Києво-Печерській лаврі – ось тоді до нього й прийде… Слава не слава, а відомість таки з’явиться, після якої його заднім числом називатимуть ще й «державним діячем».

Та й Пушкін про нього дізнається теж завдяки реабілітації і царській вказівці прославляти Кочубея яко героя.

Що таке, зрештою, герой? У первісному значенні (за греками давніми) це – дух померлого, який впливає на живих (герой з грецької перекладається, як владика, пан). Героями вважалися душі видатних предків, вождів, богатирів, потім поняття героїв розширилось і до них стали прирівнювати сили природи, казкові образи, деяких богів і демонів крито-мікенської епохи, епонімів племен, областей, міст, і тоді ж їх вперше почали називати напівбогами. У класичну епоху героями почали називати також борців за свободу, видатних полководців. Культ героїв був зазвичай пов’язаний з їхніми гробницями і носив хтонічний характер: жертви приносились увечері чи вночі, і тварини мали бути чорної масті. За віруванням греків, герої жили й у гробницях і звідти впливали на долі людей та полісів.

Вважалися посередниками між богами і людьми, захисниками людей, охоронцями від