Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

рішенням, для нього – буденний учинок. Може, він, зрештою, і не вважає мене за дуже хвору, треба хіба що зазнати аварії на перегонах, щоб він так вважав». На свій подив, вона відчула, як тягар, який вона довго носила, сповзає нарешті з її плечей. То була перша людина за багато років, яка не цікавилася її хворобою! Це дивним чином робило її щасливою. Вона мала враження, ніби переступила тим самим межу, якої досі їй подолати не вдавалося. Хвороба, яка, мов тьмяна шиба, відділяла її від світу, раптом зникла – замість неї, в повному світлі місяця, лежало перед нею життя разом із хмарами й долинами, забиваючи подих своєю прозорістю і безкраєм, і вона до нього належала, не була з нього виключена, стояла, як інші, здорові, на старті перед великим спуском, з палаючим, тріскучим смолоскипом у руці, готова до стрибка вниз і в його обійми. Як Клерфе колись сказав? У житті найважливіше добитися того, щоб мати змогу вибрати момент власної смерті, бодай заради того, щоб смерть не змогла придушити людину зненацька, як пацюка, якщо та готова. Вона була готова. Тремтіла, але була готова.

6

Волков застав її наступного ранку схилену над валізами.

– Ти пакуєшся, душко? Так рано?

– Так, Борісе, пакуюся.

– Навіщо? Адже за кілька днів знову все розпакуєш.

Він уже кілька разів бачив її за пакуванням. Щороку її охоплювало, мов перелітну пташку навесні й восени, могутнє бажання лету. Валізи були розставлені по цілому покою упродовж кількох днів, а інколи навіть кількох тижнів, поки Ліліан не втрачала цього бажання і не піддавалася.

– Я йду, Борісе, – вона боялася цієї розмови. – Цього разу я відходжу насправді!

Він сперся на двері та стежив за нею. Сукні та плащі лежали на ліжку, а светри й нічні сорочки висіли на віконних клямках і на дверях. Туфлі на високих підборах стояли на туалетному столику й на кріслах, а всі лижварські причандалля лежали на купі біля балконних дверей.

– Я справді їду, – нервово повторила Ліліан, бачачи, що він не вірить.

Боріс кивнув.

– Ти від’їдеш завтра. А післязавтра або за тиждень ми розпакуємо речі. Даремно тільки завдаєш собі клопоту.

– Борісе! – вигукнула Ліліан. – Дай мені спокій! Це все ні до чого. Я їду.

– Завтра?

– Ні, сьогодні. – Вона відчувала його покірливість і недовіру, то була павутина, яка хотіла її знову обплутати й паралізувати. – Я їду, – сказала рішучим тоном. – Сьогодні. З Клерфе.

Ліліан зауважила, як його очі змінилися.

– З Клерфе?

– Так. – Вона поглянула на нього, прагнучи позбутися всього цього якнайшвидше. – Я їду сама. Але виїжджаю з Клерфе, бо й він сьогодні виїжджає і, зрештою, сама я не маю відваги це зробити. Я їду з ним лише з цієї причини. Сама я заслабка, щоб протистояти всьому цьому тут, у горах.

– Протистояти й мені?

– І тобі теж, але не так, як ти гадаєш.

Волков ступив на середину покою.

– Ти не можеш їхати, – сказав.

– Можу, Борісе. Я думала тобі написати. Поглянь, – вона показала на латунний кошик для паперів біля столика, де лежав пожмаканий поштовий папір. – Я не змогла. То безнадійна справа, якби я хотіла тобі щось тепер пояснити.

«Безнадійна справа, – подумав Волков. – Що саме? Чому щось, чого вчора ще не було, сьогодні є безнадійною справою?» Він поглянув на сукні й туфлі – ще секунду тому вони були картиною чудового безладу, а тепер лежали в гострому світлі розставання і були зброєю, націленою в його серце. Він уже не дивився на них, як на милий гармидер, а радше з болем, який відчуваєш після повернення з похорону коханої людини, несподівано побачивши щось з її особистих речей: капелюх, білизну, пару черевиків.

– Ти мусиш тут залишитися, – сказав Боріс.

Ліліан похитала головою.

– Я знаю, що я не вмію цього пояснити. Тому я хотіла піти без побачення з тобою. Я думала написати тобі, коли спустимося з гори, але впевнена, що й на це б мені не стало сил. Не ускладнюй, Борісе.

Не ускладнюй. Так завжди казали ті уособлення привабливості, егоїзму й безпорадності, коли задумували розбити комусь серце. Не ускладнюй! А чи вони коли-небудь задумувалися, щоб не ускладнювати життя партнерові? Хоча хтозна, чи не було б гірше, якби справді так думали. Чи не було тут чогось з тієї фатальної жалості, яка погладжує тебе, тримаючи в руках кропиву?

– Ти їдеш із Клерфе?

– Я їду з Клерфе вниз, – похмуро відказала Ліліан. – Він забирає мене так, як людина в авті забирає дорогою пішохода. У Парижі ми розлучимося. Я залишуся там, а він поїде далі. Мій стрийко живе в Парижі, керує моїм невеликим капіталом. Там я і залишуся.

– У свого стрийка?

– Ні, в Парижі. – Ліліан знала, що каже неправду, але цієї миті саме це здавалося їй правдою. – Зрозумій мене, Борісе!

Він поглянув на валізи.

– Навіщо тобі, щоб я тебе зрозумів? Досить того, що ти їдеш.

Ліліан опустила голову.

– Ти маєш рацію. Бий далі.

Бий далі. Вистачало на хвильку завагатися, як вони одразу казали: «Бий далі», – так, мовби то їх хтось хотів покинути. Їхня логіка ніколи не сягала далі, ніж до наступної відповіді, все, що було раніше, негайно витиралося з пам’яті, наче взагалі не відбулося. Достовірним було не те, що крик спровокувало, а сам крик.

– Я не буду тебе бити, – сказав.

– Ти хочеш, щоб я лишилася з тобою.

– Я хотів би, щоб ти лишилася тут. А це дещо інше.

«Я теж уже брешу, – подумав він. – Звичайно, я хочу тільки того, щоб вона залишилася зі мною, вона – єдина, те останнє, що я маю, ціла планета скорчилася для мене й обмежилася цим селом, я можу порахувати його мешканців, я знаю майже кожного з них, це село стало тепер моїм світом, а вона є тим, чого я хочу від цього світу, я не можу її втратити… Мені не можна її втратити, я вже її втратив…»

– Я не хотів би, щоб ти відкинула своє життя, як безвартісні гроші.

– То тільки слова, Борісе. Якщо хтось у в’язниці має вибір: жити бодай рік на волі, а потім померти, або гнити до кінця життя у в’язниці, – що має зробити?

– Ти не у в’язниці, душко! Ти маєш на диво фальшиве уявлення про те, що таке життя внизу.

– Знаю. Бо й справді те життя мені невідоме. Я знаю тільки той його бік, який був війною, шахрайством і злиднями, а якщо навіть другий бік виявиться повним розчарувань,