Читати книгу - "Князь Кий"

Він зітхнув.

— Жалко князя Божа, отче… Кого ж венети обрали собі королем після його смерті?

— А нікого… Ті венетські роди й племена, що сиділи по цей бік Дніпра, по Бугу та Дністру, гунни підкорили і змусили платити данину збіжжям та хутром, а ті, що сиділи в лісах по Прип’яті, причаїлися й мовчали, мовби їх і на світі не було… Мабуть, гунни про них і не знали або ж просто не хотіли чіпати, бо хліб там на супісках та болотах родить нікудишній…

— Хитрі гунни — орати не хотіли, а до хліба, бач, звикли швидко!

— Орати вони так і не навчилися… Для гуннів не було нічого ліпшого, як життя на коні та в кибитці. Жінки й діти в халабуді на колесах, а він — верхи! Верхи їде, верхи їсть, верхи п’є і навіть часом спить, вчепившись за луку сідла… На конях гунни полюють, наздоганяючи дичину в степу, а під час війни гуннській кінноті ніхто не може протистояти: вишикувавшись клином, вона, мов гостра сокира, розтинає ворога навпіл, трощить і розсіює його. А якщо, бува, перемогти не в силі, то повертає назад і, не вважаючи це за ганьбу для себе, без втрат тікає щодуху геть…

— Ну, для венетів данина хлібом не така вже й обтяжлива…

— Коли б же тільки хлібом… А то ще й худобою, і медом, і хутром, і полотном. Та найбільшою пагубою була данина людьми — набір отроків до гуннського війська.

— І ти ходив, отче?

— І я ходив… З князем Божедаром. Він тоді був молодий, дужий і сміливий.

Щек і Хорив аж схопилися.

— Отже, виходить, мати Чорного Вепра справжня гуннка?

— Не тільки гуннка, а дочка самого Аттіли… Аттіла хитрий був. Щоб міцніше прив’язати до себе союзних та підлеглих вождів, женив їх на своїх дочках. А що жінок у нього, по гуннському звичаю, було без ліку, то й дочок мав багато — всім князям і риксам вистачало…

— Так ось чому княжич Радогаст назвав Вепра гунном, — замислено промовив Щек. — І чому тягнеться той до Ернака…

— Ну, тягнеться він до Ернака не тому, що гунн, а тому, що хоче посісти місце отця свого, котрий ось-ось відправиться в дорогу до праотців, а Радогаст — на заваді, — сказав Кий. — Тож, гадаю, звістка про Ернака вселила в нього якусь надію…

— А чому ми мусимо обов’язково обрати князем полянським котрогось із Божедаровичів? — спитав Хорив. — Хіба мало достойних мужів серед інших племен і родів? Ну, хоча б наш отець Тур… Адже плем’я наше, русь, не останнє серед союзного племені полян, а може, й найсильніше!

Старійшина усміхнувся в сріблясту бороду.

— Ось тому, мабуть, старійшини і не погодяться обрати мене чи кого-небудь з русів, — побояться, щоб не посіли князівства назавжди… Та й старий я для цього… Тож маю вже подумувати про дальню дорогу… Окрім того, Божедарове плем’я родь, наш найближчий родич, теж не погодиться на зміну князя. А його підтримають задніпровські роди, бо покійна Радогастова мати звідти… Е-е, все це не так просто!

— Про мене — хай буде князем і Радогаст. Здається, розумний і сміливий муж, — сказав Кий. — Страшно тільки, що між княжичами запалає розбрат, — і якраз напередодні війни з гуннами… Що тоді робити?

Тур нахмурив високе, зоране зморшками чоло.

— Гунни зараз не ті, що при Аттілі. Не та у них сила. Та все ж легковажити не слід. Адже уличів погромили? А чому?… Та тому, що Ернак вирішив бити нас поодинці! Сьогодні — уличів, завтра — полян, а там — бужан, деревлян, і знову опиняться слов’янські роди під гуннською п’ятою!

— Де ж вихід, отче?

— Вихід один — об’єднатися… З сіверянами, з деревлянами…

— Як при Божові?

— Як при Божові… Тоді напевне погромимо гуннів!

— Але ж Божедар про це не обмовився жодним словом…

— Мусимо самі.

— Як?

Старійшина задумався.

— Ви знаєте, що на краю полянської землі, в лісах, на річці Почайні, залишився жити з родом своїм мій брат Межамир. Коли наші племена звільнилися від гуннського ярма, майже всі наші роди, що втекли в ліси, повернулися на Рось, а він залишився… І, здається, там йому непогано… А живе він якраз у кутку, на стику земель трьох племен — деревлян, сіверян і полян, і йому добре відомо, що діється в сусідів… Тож поїдеш, Кию, до нього, — хай шле слів до князів деревлянського на Прип’ять та сіверянського — на Десну… Хай просить у них військової допомоги!

— А якщо гунни вдарять раніше, ніж прийде допомога?

— Гадати не будемо… Вдарять раніше — будемо самі оборонятися… А може, й поміч якраз вчасно надійде…

— Я згоден, отче, — сказав Кий. — Доберемося додому — відразу ж помчу до стрия Межамира.

— От і гаразд. А тепер, чада, спати!… Гляньте на небо — вже Віз перевернувся колесами догори! А ми все гомонимо… І хай вам сняться нестрашні сни!

— Гунни та Аттіла, — усміхнувся Хорив.

— Цур їм і пек! — сплюнув Тур спересердя, натягуючи на себе кобеняк. — Ми зазнали від них лиха, а вас хай воно обмине!

АТТІЛА

Примучивши готів і венетів, гунни рушили на Дунай. Вони не поспішали. Зупинялися надовго там, де росла паша для їхніх коней, де водилася дичина для ловців і вдосталь було палива для незчисленних багать.

Підкорені племена аланів, готів, венетів, словенів, гепідів, даків постачали їм хліб та м’ясо, одяг та хутра. Гунни жерли, мов не в себе, пили кисле кобиляче молоко, розмножувалися, мов сарана, і сунули й сунули на Дністро, на Прут і на Дунай. Потім перевалили за гори Карпати й опинилися серед гарних, привільних степів, які їм дуже сподобалися, бо нагадували їм їхні рідні простори, але відзначалися багатством паші для коней і теплими, майже безсніжними зимами. По тому краю протікала ріка Тиса.

Там гунни зупинилися надовго.

Один за одним змінювалися їхні кагани — Баламбер, Ульдін, Аспар, Роїлас, Руа… Було їх, мабуть, більше. Та чия пам’ять у силі втримати їхні незвичні імена?…

Ішов час, кагани змінювалися, а звичаї племені залишалися такими ж, як і раніш. Гунни кохалися в конях, жили в кибитках, ласували спареною під сідлом кониною, заплітали в косички свого довгого цупкого чуба… Та найулюбленішим їхнім заняттям були війни і розбій. Нападали вони на всіх, хто жив поблизу, — на словенів, на швабів, на моравів, на гепідів,