Читати книгу - "Левине серце"

слово таке розгалужене в своїх значеннях, що практично не має ніяких меж. Вправлятися — це носити воду, рубати дрова, топити лежанку, поратися коло корови, коло свині, коло кролів, годувати курей, ганяти курей з шкоди, виганяти їх із сіней, куди вони так і норовлять ускочити, лиш відхилиш сінешні двері, ганяти горобців з коноплі й соняшників, саджати капустяну, помідорну й тютюнову розсаду, тоді без кінця поливати городину, полоти картоплю й кукурудзу, проривати, підпушувати, виривати квасолю й горох, збирати на ряденце і носити до куреня, накошувати в березі зеленої лепехи й застеляти нею долівку, взимку прокладати стежки в снігу, восени помагати мамі шаткувати капусту, весною… Перелічити все незмога, і нудьга осідає тебе від самого нагадування про «вправляння». Ліпше вже заспівати отої «Три месяца лето… и вечная весна…»

Але вже змалку починаєш відчувати велику відповідальність перед безмовним світом тварин, які довірливо надіються на людину. Нагодуй, напій, прибери, підстели… собаку, кішку, курку, корову, порося, бджолу — все доглянь, все впорай, кожному прийди на поміч. Роботи людині стільки, що не переробить за все життя. Але щовечора настає мить, коли кожне — мале й старе — має право сказати: «Оце вже вправилися аж до завтра!»

Однак є ще одне слово, так само безмежне в своїх значеннях, але слово бадьоре, слово-радість, слово, од якого роз’яснюється щонайпохмуріший день, і зветься воно «гуляння». Гуляти людина, здається, вміє вже з колиски, де вона бездумно чеберяє ногами і днями може стежити за тим, як прокрадається крізь причілкове вікно сонячний промінь, і життя своє закінчує так само споглядальницьким «гулянням», щоправда, вкладаючи в нього вже глибоку мудрість. А між цими двома кінцевими пунктами цілі світи радощів, задоволень, чудес і вільної волі, поєднаних розласкавленим словом «гуляння».

Гриші гуляти не випадало. Навіть на уроки мав обмаль часу, бо мама Сашка щодня задавала ще й свої «уроки»: посипати курям, вичистити в свині й дати їй пійла, відігнати й пригнати з череди корову, дати відерце води припнутому за двором бичкові і принаймні раз на день перепнути бичка, щоб він мав собі свіжу пашу.

Припнути бичка — це ясно кожному. Береш дерев’яний пакілець, забиваєш його молотком або камінцем, до пакільця прив'язуєш довгу вірьовку, на другому кінці якої бичок. Бичок пасеться собі в межах, дозволених довжиною вірьовки, акуратно й дбайливо вигризає бур’янець, п’є принесену тобою воду, коли ж усі вершки на бур’янці згризені, бичок відверто нудьгує, втрачає апетит, а цього добрий господар допустити не має права, бо тоді припиняється ріст і розвиток теляти, а це загрожує неминучими економічними збитками. Тому бичка треба принаймні раз на день перепнути. Процес перепинання теляти відомий і може бути до кінця зрозумілий лише тим, хто сам пробував коли-небудь його виконати. Описати його незмога, пояснити й поготів. Не вірте тим, хто скаже, що для цього досить розхитати пакілець, витягти його, перенести на інше місце, забити там, і хай собі бичок пасеться на здоров'я. В такому зображенні перепинання спрощене й спримітизоване неприпустимо і навіть злочинно. Бо справа не в пакільці, а в самому бичкові, який має свій, ще не вивчений наукою норов, належить до лобатої екотипи, або по-латині, як підказав авторові Варфоломій Кнурець, бос таврус фронтозус, і наставляє свого твердого лоба на людину вже від першого дня народження. Це саме один із тих численних у житті випадків, коли добра воля несподівано наштовхується на впертий і нез’ясовний опір. Ти хочеш зробити бичкові як ліпше, перевести його на свіжу пашу, туди, де невитоптаний і незгризений соковитий бур’янець, а бичок вростає в землю всіма своїми чотирма ногами, пригинає лобату голову, вибалушує набряклі кров’ю очі й щосили демонструє те, що в побуті зветься «бичачою впертістю». Та ось ця впертість вмить стає натхненною, бичок зненацька зривається з місця, збрикує одразу всіма своїми чотирма, задирає хвоста і в несамовитій засліпленості мчить не знати куди й чого, не розбираючи путі, не зважаючи на межі й приватну власність, на корисні й ніжні рослини, посаджені чи то мамою Сашкою, а чи й сусідками, і при тому мчить не сам, а цурпелить за собою і свого благодійника, який, плачучи й задихаючись, ледве встигає перебирати ногами (яка жахлива нерівність: дві ноги в людини проти чотирьох у тварини!), марно сподіваючись вгамувати невдячне розсатаніле створіння і покірливо приймаючи потоки прокльонів од сусідок за потолочену кукурудзу, потоптані буряки, поплутане гарбузове огудиння. Що всі трагедії світу в порівнянні з некерованим і негамованим бичком!

Спробували б опинитися на Гришиному місці всі Гамлети, Фаусти й королі Ліри, побачили б ми, якої б вони заспівали!

Поки ж Гриша безнадійно борюкався з бичком, у дворі сталася подія ще трагічніша, якій судилося мати вирішальний вплив на все подальше Гришине життя.

Чи то в поспіху, чи від неуважливості, хлопець не докрутив закрутку на дверцятах свининця, свиня, вештаючись по своєму приміщенні, підділа дверцята писком, вони легко відчинилися, і свиня опинилася на волі. Скористалася вона цим несподіваним дарунком у спосіб, притаманний своїй породі (вид товстошкірих, родина щетинних). Розвеселена свободою, отже розсваволена, бо для свині воля — це найперше розсваволеність або розсвиняченість, ця представниця щетинних у диких вибриках дала кругаля по двору, тоді перетнула двір по діагоналі, погрозливим хрюканням розганяючи курей і горобців з тину, очиці в свині хоч і маленькі й геть закислі від постійного спання й зневаги до світу, все ж пильно зирили навсібіч і помітили на зеленому спориші якийсь з незнаних свинею предметів людського вжитку — одежину, газету, книжку, — хоч що воно там було, свиня без вагань підскочила до того білого, хапонула зубами, махнула писком туди й сюди, тріпонула тим білим жорстоко й безжально і пожбурила його геть, вже розідране навпіл і забруднене так, як тільки й може забруднити типова представниця домашніх тварин, яку утримують «в господарствах різних країн у великому числі за свою видатну здатність постачати величезну кількість порівняно дешевих м’яса і сала» (див. «Энциклопедию сельского хозяйства», видану в Києві в 1895 році в друкарні Петра Барського, стор. 1191, бібліотека доктора Кнурця).

Аби ж то була газета чи навіть Гришина сорочка — людство зазнавало й не таких втрат, але бадьоро й мужньо йшло далі в своєму невпинному розвитку. Але сталося страхітливе й непоправне: свиня розідрала підручник географії, який Гриша необачно залишив на траві, коли йшов перепинати бичка.

Коли Гриша, впоравшись з капосним телям, вичерпаний до краю, повернувся до двору, свиня, натішившись свободою, діловито прокладала писком у спориші