Читати книгу - "Оголений нерв"

Він пішов працювати після школи, закінчивши курси водіїв, вступив до інституту на заочне відділення. Батьки наполягали на стаціонарі, але Геннадій добре розумів, що те навчання ще більшим тягарем ляже на їхні плечі. Наразі хоча б заробляє на власні потреби та самостійно сплачує за навчання. Працює? Скоріш за все, уже не працює. На гуртовій базі, де він працював водієм, його офіційно не оформляли, втім, це не виняток, а правило. Роботодавець не завжди може сплатити непосильні податки за працевлаштування своїх робітників, тому доводиться дурити державу, яка в свою чергу дурить їх. Він це давно зрозумів, тому й поїхав на Майдан відстоювати нове життя, коли той самий підприємець не буде приховувати податки, бо вони мають бути відраховані чесно з доходу, а не стільки, скільки накаже податкова. Гадав, що повернеться додому, де його всі розуміють та поділяють його погляди, бо їхня родина була дружною. А тут Іванна таке видала!

— Що тебе турбує, мій любий? — лагідно спитала Настя.

— Усе добре, мамо, — натягнуто посміхнувся.

— Я вже п’ять хвилин сиджу біля тебе, а в тебе зморшка між бровами.

— Як у бабусі Богдани? Це у нас родинне. Усі з родини Бидлоти морщать лоба, коли чимось стурбовані.

— Так, — задумливо відповіла мати, — іноді я думаю, що позбулася такого не зовсім приємного прізвища, а все одно воно час від часу нагадує про себе.

— Мамо, ти ж не дитина, щоб я тобі читав лекцію про те, що не прізвище красить людину, а людина його, — вже веселіше сказав син. — До речі, як там бабуся?

— Я другий день не можу до неї додзвонитися — нема зв’язку.

— Нічого, сьогодні ввечері обов’язково з нею будеш розмовляти. Не забудь мені дати слухавку, — нагадав син, — досить їй бути туристкою в Москві.

— Добре, — сказала Настя. — То ти мені поясниш, що з тобою?

— Скажи мені чесно, — попросив Геннадій, — як ти вважаєш, чи Майдан потрібний Україні?

— Звичайно! Хтось повинен був зрушити з місця брилу несправедливості та корупції. Ти знаєш, я давно чекала, навіть відчувала, що ось-ось вибухне гнівом народ, але не було того сірничка, від якого б спалахнув хмиз…

— А батько? Він які погляди має?

— Тобі краще запитати у нього самого, — ухилилася від відповіді Настя. — Він дуже за тебе хвилювався, бо Левко поїхав у Київ і пропав безвісти. Батько не хотів, щоб з тобою трапилося таке саме лихо.

— Це зрозуміло. Але він вважає, що ми стояли там марно? Чи не так?

— Скоріш за все, — мовила Настя після затяжної паузи, — йому зручніше тихо й спокійно жити, як раніше.

— Ясно, — зітхнув Геннадій. — Далі можеш не продовжувати. А наша бабуня?

— Вона тебе дуже любить…

— Мамо! — зупинив її Геннадій.

— Бабуня наша більше смерті боїться бандерівців. Вона не пропускає жодного мітингу, які тут організовують сепаратисти, а там, сам розумієш, тільки й чути «київська хунта», бандерівці, правосєки, «фашисти». А вона всьому почутому вірить.

Син не втримався, розсміявся. Було дивно таке чути. Коли почався Майдан, то в місті тільки й розмов було, що то бандерівці збурили народ, бо їм, бачте, хочеться вільно їздити в Європу на заробітки, але щоб боятися — то вже занадто!

— Так, так! — посміхнулася мати. — Коли у нас гостювали Марк і Петя, вона на ніч замикалася у своїй кімнаті, щоб, бува, їй вночі не перерізали горло.

— Навіть так?! — Геннадій уже не посміхався. — Якась дикість! Ті люди, які стали мені рідними, які привезли мене додому… Ні, я не чекав від бабусі такого! Можливо, ще й гроші в гаманці після їх від’їзду перерахувала?

— Ти знав?

— Неважко було здогадатися, — сумно констатував Геннадій.

— Синку, ти нічого не говори бабусі, не дорікай їй, — попросила Настя. — Ми й так усі знервовані, стільки хвилювань було — не передати словами. А тепер ще й скорочення на роботі… Куди ми влаштуємося? На інший хімзавод? Скільки разів раніше намагалися — марно. Там зарплатня удвічі більша, тож беруть лише своїх та за хабар. Частенько траплялося, що віддадуть не одну сотню доларів, влаштуються на роботу люди, а час від часу йде скорочення. Не встигли відпрацювати кошти, як потрапляють під звільнення. Хабар не захищає від скорочення.

— Якось проживемо, — заспокоїв її син. — Я незабаром оклигаю, піду на роботу.

— Не кажи «гоп», поки не перескочиш. Тобі ще довго не можна буде підіймати важке. Зараз головне берегти себе і швидше одужати.

— Мамо, а Іванна… Вона теж думає, як наша бабуся? — обережно запитав син.

— Іванна? Вона, як більшість молоді нашого міста… як би тобі м’якше сказати? — У Насті залягла зморшка між бровами. — Вона кляне бандерівців і вважає, що ти потрапив під їхній вплив, що не хочеться людям спокійно жити, то вони почали революціювати. Знаєш, одного разу я ледь стрималася, щоб її не вдарити. Ніколи не здіймала руку на своїх дітей, але в той момент, як я ридма ридала перед телевізором, коли показували вбитих юнаків, вона ляпнула: «Нема чого ревти за ними, бо самі винні, ніхто їх туди не посилав, сиділи б удома, і все було б добре». Мене як окропом облили! Звідки у неї така жорстокість? Де поділося співчуття? Хіба я так її виховувала?

— Я з нею щойно посварився, — зізнався Геннадій.

— Іванна останнім часом стала така нервова, — якось винувато сказала Настя. — Можливо, справа в тому, що в неї не складаються стосунки з хлопцями? Вона дуже комплексує щодо своєї зовнішності.

— Справа не в її нестриманості, — зітхнув Геннадій і коротко розповів про сварку з сестрою.

— Ви брат і сестра, тож невдовзі помиритеся, — Настя посміхнулася. — Ви й у дитинстві іноді сперечалися, таке буває, але не потрібно серйозно псувати стосунки через протилежні погляди. Мине трохи часу, і сестра зрозуміє, що помилялася. Ось побачиш, вона незабаром охолоне і прийде просити вибачення. А ти не переймайся, не